А знаєш...

А знаєш, все може бути -
серед травня настане лютий,
серед ночі засяє сонце...
і тебе я зможу забути.

А знаєш, серце - не камінь,
душа - не темна безодня,
те, що вчора здавалось щастям,
стане спогадом вже сьогодні.

А знаєш, час не лікує,
час тільки віру вбиває,
час розкриває секрети
і вчить, що чудес не буває...

Про безмежність почуттів у ірраціональному просторі людської свідомості...

Мені останнім часом зовсім не хотілось нічого аналізувати. А тим паче - свої почуття. Що я про все це думаю, як я вважаю, чим керуюсь у вчинках, чому реагую на все саме так - це ті питання, на які я не знаю відповідей. Тому я не хочу, щоб мені ці питання задавали. Тому наперед вигадую способи перевести мову на щось зовсім інше чи віджартуватись. Але потім раптом звучить запитання, на яке у мене немає заздалегідь придуманого жарту чи “відчіпної” відповіді. Бо мене раніше ніхто не питав: “Ти мене тепер ненавидиш?...” В той момент у мене просто відняло мову на кілька секунд, і саме тоді я, здається, усвідомила, що поняття “нескінченність” - не таке уже й неосяжне та недоступне…

Я ніяк не могла (чи не хотіла) пояснити собі, звідки у мене це постійне відчуття “підвішеного” стану: я не знаю, що робити далі, я не можу визначити, що для мене зараз найважливіше, я просто не розумію, яка мета всієї цієї щоденної метушні, яку ми називаємо життям. А тут раптом така підказка! Мене спровокували зробити один крок. І я згарячу навіть занесла ногу, щоб ступити, а тоді - чи то засумнівалась, чи злякалась, чи розгубилась, чи запанікувала. І не наважилась. І тепер, як канатоходець балансує на одній нозі під стелею цирку, змахуючи інколи руками, щоб не втратити рівновагу, так і я виконую якісь дикі “па” незрозумілих вчинків, щоб не зірватись у ту безодню ненависті. Тільки от канатоходець знає, куди треба дійти, і знає, що крок зробити варто, бо за кілька таких кроків він подолає всю дистанцію і отримає овації глядачів у винагороду за свою сміливість. А що отримаю я, коли завершу отой злощасний єдиний крок, що відділяє любов від ненависті?

Це як патова ситуація в шахах. Тільки в шахах у такому випадку гра завершується внічию і можна починати все спочатку. А в житті ж усе спочатку не почнеш… Та оте коротке запитання наштовхнуло мене не думку, що в житті зовсім необов’язково визначати переможців і переможених. Це в шахах може не вистачити фігур, у грі в карти може закінчитись колода з прикупом, а у футболі головний арбітр може не розщедритись на додатковий час. Але мені ж не треба відстоювати титул гросмейстера, забивати голи, щоб не вилетіти з вищої ліги, чи захищати здобуті боксерські пояси чемпіона. Тому що мого титулу не зможе забрати ніхто. Є такий трофей з нескінченним терміном гарантії, який дається у вічне користування. Що з ним зробити далі - це вже вибір власника. Можна постійно про нього усім кричати, а можна і не згадувати про нього вголос взагалі. Любов - штука нематеріальна, тому місця зайвого не займатиме, пилюкою не обростатиме, і спотикатись об неї ніхто не буде. Класна така штукенція. Світла і добра. Навіть коли її називають сліпою, злою і запопадливою на козлів)))). Фокус лише у тому, що і викинути як непотріб її не можна. Вона не б’ється, не ламається, у воді не тоне і у вогні не горить. І той один крок, яким міряють відстань від любові до ненависті, нічого насправді не міняє. Ті, хто наважується цей крок зробити, закриваються ненавістю ніби щитом, просто в надії на те, що це захистить їх від ще якоїсь криво-іржавої стріли Амура. Ну і ще для того, щоб ніхто не бачив, що любов нікуди не поділась, а живе собі і далі в серці, зблискує інколи вогнем у очах або ще може сльозою скотитись по щоці... Але я не хочу закриватись щитом - навіщо мені така тяжка ноша? Хто виставляє поперед себе щит, повинен усвідомлювати, що йому можуть поцілити в спину. А у мене немає бажання оголошувати війну, палити мости, зводити барикади і відгороджуватись кордоном з колючого дроту байдужості і ворожнечі. Крім того - ніхто ж не ставить обмежень на кількість любові на душу населення, тому замість того, щоб захаращувати своє серце ненавистю, краще залишити там місце на нову любов і сподіватись, що наступного разу у цього трофея буде рівноправний і рівновідповідальний співвласник))

Коли питають: “Ти мене тепер ненавидиш?”, мабуть, думають, що зуміли вичерпати ліміт довіри, терпіння і витримки. Але ліміт любові - нескінченність. І тому, якщо решта почуттів уже існують, то помножені на любов вони не мають шансів вичерпатись. Така от собі “теорема про необмеженість.” Головне не піддавати сумніву аксіому про нескінченність любові)))

P.S. Теореми - це ближче до математики, але я пропоную додати таке от запитання до шкільних випускних екзаменів з української мови:

Оберіть правильну граматичну конструкцію:
Я тебе любитиму
(а) тому що…
(б) навіть якщо...
(в) тільки знаючи що...
(г) незважаючи ні на що…

А тоді видавати атестат зрілості тільки тим, хто правильним вкаже останній варіант)))

For the sake of a variety...

This essay was written as an assessment piece for my English class, but then I thought that I might use it to update my blog too, and let more than 4 people know what I think about the modern technological era. Also, since I noticed that on a regular basis my blog is being checked out in other countries (and in the US in particular) I thought that writing in English is not a bad idea and it may broaden the audience of my blog even more. It would be nice to know who those people reading my blog are, so, feel free to leave your comments ;)

New technology
 is making our lives easier

But isn’t the price too high??? 

Ever since humanity crossed the border

of the third millennium, there's been a technological fever bugging everyone's conscious with the idea that it is a new era now and we all must forget the prehistoric way we lived before and start enjoying all the benefits of the modern cyber world. As we plunge further into the 21st century, we start replacing the good old long-lived reliable tools with more and more new devices whose lifespan is hardly of someone's interest, as we know that there are new and even better devices right around the corner. Captivating design, efficiency and convenience win the customers’ audience easily and even those rare conservative admirers of old days can hardly resist the temptation of new experiences while watching their friends and colleagues exploring and enjoying the latest technological novelties.

Technology is taking over the world. It makes everything simpler, faster, more convenient, and easier accessible. Computers become smaller and more user-friendly, smart-phones and tablets with multiple applications enable us to keep track of news, set up working schedule, monitor the weather and our sleeping phases, book tickets and make hotel reservations, buy food at a supermarket and order home delivery, take photos and videos, share our thoughts and ideas with hundreds of people in just a few clicks and without a single word spoken. Our homes are filled with flat-screen TVs, stereo audio systems, sensor air conditioners, electronic nannies, cordless vacuum cleaners, fuzzy-logic dishwashers and washing machines, fridges with internet connection and all kinds of refined food processors making our home routine and leisure easy and comfortable. The companies developing all the new fancy devices do their best to accommodate our needs and make sure that we all know that ‘Life’s Good’ (LG ©), that on daily basis we use devices ‘Invented for life’ (Bosh ©), drive cars that are ‘The best or nothing’ (Mercedes-Benz ©), learn how to ‘Think different’ (Apple ©) and live our lives to ‘Inspire the world, create the future’ (Samsung ©).

However, ‘every gold bar comes at a price’ - some people say. Shouldn’t we be more careful when sweepingly accepting all the privileges granted to us by the digital world? We tend to seize on the idea of making everything worldwide, Wi-Fi, Hi-Tech, and ready to fly. Hardly do we look back and try to appreciate what we lose while racing after the future. It is out of question that the future will come inevitably. Although, it is equally true that the past will never come back. So, why are we trying to say goodbye to the present so quickly? Why do we happily get rid of things around us that used to be so meaningful and important?

Our daily life, being overfull with all sorts of technological accommodations, is lacking badly for sincere emotions and sympathy. No matter how many new emoticons will be designed, they will never become an equal substitute of a true friend’s smile. No matter how many gigabytes a computer’s hard drive can store, it doesn’t give a shred of the impression one can get while walking between endless bookshelves at a huge library with real paper books. People stopped talking. They chat. People stopped writing each other thoughtful letters where handwriting could tell you more than the text itself. They e-mail now. People start to rely on technology and trust it more than their common sense.

If it hadn’t been for the human nature always striving for better living conditions, we would probably still live in caves and eat raw meat. It is only natural that Homo Sapiens continue creating and inventing. The necessity of the rate at which all the tech innovations flash by seems questionable though. In the rush of what appears to be a competition among different manufacturers simply trying to show off in front of each other, the mankind can hardly make a pause to reflect on what has been achieved by now and what the implications and consequences are. New technology does make our lives easier. If only we could have enough time to take it easy...

Про сни наяву...

Уже кілька днів мене не полишає відчуття, що я сплю, що все навколо - сон, що все це неправда, що це все просто витівки моєї хворої уяви... Сьогодні в цей сон увірвались бійці "Беркуту" зі зброєю в руках і мій сон перетворився з простої маячні на жахіття. І я сьогодні читала стрічку новин, дивилась ті всі відеоролики, а потім йшла вулицями в центрі Києва і думала про те, що це все нагадує параграф із підручника історії про громадянську війну... І ще думала, що мої особисті проблеми на фоні цього всього - то така собі маленька дурниця, не варта особливої уваги. Паскудно від неї на душі, але лише мені одній. Наступила нарешті на граблі, які сама собі підставила і думала, що обмину. Як кажуть "завтикала". Або "лоханулась" чи "затупила" - кому як більше до душі))) Намагатимусь тепер трохи під ноги краще дивитись. Хоча це все теж видається якимось диким сном, що ніяк не може закінчитись.

Це, мабуть, все через комету, яка так близько пронеслась біля сонця. Мабуть, тому все раптом стало догори ногами. Раптом все довкола почало рушитись, як картковий будиночок. Хвостата комета-бестія як та сумнозвісна мишка з казки: бігла собі бігла, хвостиком світ зачепила, а він з того всього взяв та й покотився кудись у безодню хаосу... Піду заварювати собі чай з бузини. Ага, це вже нагадує рядки не з підручника історії, а зовсім з іншої книжки - тої, де "у неділю рано зілля копала..."

Про самообман. Причини, методи і наслідки...

  
You can't get away from yourself
by moving from one place to another. 
~ Ernest Hemingway ~

  

Сімнадцять років у Києві. Десятий раз змінила місце проживання. Раніше переїжджала тому, що так було треба. Цього ж разу – тому, що так мені захотілось. Просто захотілося щось змінити. Колись я вдавалась до простішого методу: обрізала волосся. Швидше, дешевше і всім відразу помітно мій «маніфест бажання перемін». Але одного разу я пообіцяла собі не купувати чорного взуття, уникати чорного одягу і не робити волосся жертвою своєї хандри. Уже кілька років я цієї обіцянки дотримуюсь і тому доводиться знаходити інші способи, коли хочеться змін. Принаймні, зміна місця проживання не така ілюзорна і дає ширший спектр відчуттів, ніж зміна зачіски. Спочатку – боротьба з інертністю і  сумнівами з приводу доцільності отакого зривання з нажитого місця, потім – картання себе за те, що назбирала стільки хламу, тоді – класифікація речей на «необхідні», «незайві», «просто гарні», «подарунки, що не викидають», «те, що може знадобитись» і «непотріб та зайві погані спогади». А після цього – ящики, сумки, нові ключі, купа викинутого непотребу... І я майже впевнена, що якби завтра довелось переїхати знову, то я б знову знайшла, що віднести на смітник. Є такі речі, які я залишаю, щоб не забувати, якою я була і як змінювалась протягом цих років... Чомусь раптом згадала, що третю групу крові називають кров’ю кочових племен. Мабуть, тому мені і не сидиться на одному місці))

А можливо, цими переїздами я намагаюсь сама себе переконати в тому, що я не прив’язуюсь ні до чого надто сильно, що мені дуже просто отак от взяти – і щось змінити. Треба тільки чесно визнати, що ті всі спроби безуспішні і безрезультатні. Бо хоч мені і справді нескладно переїхати на іншу квартиру, купити білет на поїзд чи літак і завтра опинитись зовсім у іншому місці, посеред інших людей, але ж мозок мій подорожує разом зі мною, а там... Павутинки нейронів тісно прив’язані до тих місць, подій, людей, що якимось чином змусили ті нейрони на себе зреагувати і сплести те мереживо відчуттів, спогадів, почуттів, які завжди зі мною, де б я не була. І хоч ті павутинки віртуально-невидимо-нехтовно-тоненькі, чомусь дуже боляче, коли вони обриваються. Тому так страшно інколи дозволити своїй «павутині сприйняття» розжитися на ще одну ниточку, бо знаєш, що одного разу вона може обірватись. Щоб залишити тільки спогад. Але найгірше у цьому всьому те, що інші люди умудряються без дозволу вплітати свої ниточки в чуже мереживо і ставати частиною чужої «картини світу», не надто переймаючись тим, що потім обірвавши ту ниточку залишають на картині білу незаповнену пляму (Хайдеггеру і його філософській концепції особливий привіт)). Отож, поки плям ще небагато, починаєш відступати назад, шукати способи тримати свою картину-павутину під наглядом, щоб не плутались там всі, кому не лінь. І знаходиш сотні причин, чому не треба додавати нові ниточки до вже існуючого візерунку. Ну хіба одну... Бо яскрава. Бо таких раніше не траплялось. Бо цікаво, як вона впишеться в оте мереживо, що саме зараз таке незаплутане і без зайвих вузлів. Бо ж ніхто не каже, що там ту нитку треба буде лишити – можна ж просто приміряти і потім повернути назад... Ну може не сьогодні. Повернути можна і завтра. Чи за тиждень. Чесно-чесно... І так непомітно настає момент, коли якщо повертати – то вже треба все відірвати "з м’ясом".  От тоді, щоб відволіктись, починаєш грати вар’ята і пакувати речі, демонструючи всьому світу свою свободу й незалежність. А ввечері заварюєш каву і починаєш виплутувати ту злощасну ниточку, шукаючи її найслабше місце, щоб не дуже боляче було обривати... 

Про транзитивність станів і почуттів...

          Є така у математиків шкідлива звичка – називати елементарні речі складними словами. Просто “щоб усі боялись...” (діє стовідсотково)) А ще до всього є манера обгрунтовувати і доводити все, включно з очевидними фактами, такими як 2 = 2. Те, що в повсякденній мові можна описати висловом “2 - воно і в Африці 2”, математики називають “рефлективна властивість бінарного відношення рівності”. Взагалі – математика меж не знає і що завгодно може формалізувати  за допомогою страшних термінів до невпізнаваного стану. Був у мене один дивакуватий викладач в магістратурі, який навіть якось намагався формально довести, що Гарі Поттера не існує. А я, чи то від впертості чи то від бажання поприрікатись з викладачем, знаходила нові й нові аргументи на користь існування все того ж Поттера (про якого насправді на той час ні книжок не читала ні фільмів не бачила і мені було все одно, яка ймовірність його зустріти посеред Києва).

Тепер я сама майже щодня намагаюсь пояснити іншим, яка математика універсальна і до всього застосовна. Тільки застосовувати її треба дуже обережно.

Мабуть, багато кому доводилось обривати беззмістовні розмови фразою “Не задавай дурних запитань!” І я так інколи роблю. Але одного разу розмова на цій фразі не закінчилась, а натомість я почула від учня: “Тобто, якщо мої запитання дурні, то за властивістю транзитивності, я теж дурний? Ви це хотіли сказати?” Навчила, на свою голову... Транзитивність, як вона є. Тобто, якщо я інколи на їхні дурні запитання відповідаю, то і я з ними заодно... Мовою формальної математики я мала б почати пояснювати щось про область визначення всезагальної “дурості” і простір, в якому розглядається бінарне відношення інтелектуальних характеристик. Але відомий вислів “не плутайте грішне з праведним” пояснює все набато швидше (і ваша релігійна приналежність разом з вашим розумінням поняття гріха абсолютно ніяк не впливає на остаточний результат).

Транзитивність притаманна тільки об'єктивним характеристикам. Таким, якими не можна маніпулювати і які не змімнюються залежно від обставин. А та ж сама дурість – явище дуже мінливе і залежне від особи, яка це явище споглядає чи відчуває на собі.

Яскравий приклад зловживання транзитивністю – англійське прислів’я “Любиш мене – люби й мого собаку.”  Я не буду знову повертатися до обговорення різниці між британським і українським розумінням любові. Тим більше не буду вдаватися в обговорення того, як любов до пса може проявлятися. Тут взагалі можна дисертацію написати, досліджуючи лише можливі варіанти розвитку подій при різних проявах любові до чужої собаки, враховуючи те, що ставлення самого господаря до вищезгаданої тварини нам невідомо. Результати досліджень можуть мати актуальність як у психології так і в травматології – тут уже на ваш розсуд і частково на розсуд собаки)). Але з повсякденного вжитку те прислів'я все-таки бажано вилучити, бо його починають використовувати в корисливих цілях, як правило підставляючи на роль “собаки” цілу плеяду інших претендентів (родичів, друзів, поганих звичок чи ще там чогось).  А в такому воістину бінарному відношенні як любов, третіх осіб, на яких би вона переносилась транзитивністю, просто не має бути. Тут все набагато простіше:  “Любиш мене – ніхто ж тобі в цьому не винен...”  

* * *

"- Есть ли у вас план, мистер Фикс?

- У меня есть три мешка отличного плана!"

(с) Жюль Верн (Мистер Фикс)

“Залежність – це невідпорна потреба в чому-небудь.” Залежність – це погано. Переважно це тягне за собою цілий шлейф негативних наслідків, причому зачіпає цей шлейф не лише “залежну” людину, а і багатьох інших. “Усвідомлення залежності – перший крок до твоєї свободи,” – пишуть розумні книжки. Перший крок я вже зробила. Усвідомила. Тільки чомусь замість радості з приводу того, що я вже на півдорозі до своєї свободи, в душу закрались сумніви...  Бо що як я хочу навпаки? Тобто, хочу трохи тієї своєї свободи втратити...

Так, я визнала залежність. Хоча я і не можу сказати, коли я отримала першу “дозу” і в якій формі. Дилер трапився дуже професійний, мабуть. Бо він не бере грошей за кожну наступну дозу емоцій, яку мені виділяє, і не чекає, щоб я попросила ще. Бо замовити емоції неможливо – їх не розділиш на порції і не загорнеш в подарунковий папір. І не скажеш же: “Вибач, на сьогодні з мене досить позитиву від тебе, у мене вже перевищено ліміт.” Бо хіба буває передозування приємними емоціями???

Безглузде запитання, на яке відповідь можна отримати тільки емпіричним шляхом. Тільки я от не зовсім вловила, коли саме я на той експеримент погодилась, і не пригадую, щоб мене попереджали про його тривалість і побічні ефекти...