Нове старе хобі

Вперше я це зробила два роки назад швидше з необхідності, якщо це можна так назвати, ніж за власним бажанням. Тобто, бажання було, але воно не було бажанням перекладати вірші на англійську мову, а бажанням, щоб мене зрозуміли. А українську мову, на жаль, розуміє не так і багато людей у світі... Зараз я більше схиляюсь до думки, що то був такий стимул спробувати щось нове, а не необхідність щось комусь сказати чи пояснити.
Давно не писала віршів... Як казала одна американська співачка, що сама пише тексти своїх пісень: "Я ні на що не здатна, коли почуваюсь добре..." Так отож. Найкраще пишеться саме тоді, коли на душі паскудно. За останніх півроку я лише одного разу нашкрябала щось схоже на вірш, але, мабуть, нікому ніколи не покажу, бо там усе якось надто райдужно і позитивно - так як буває лише у казках. Тобто, так як не буває в житті))
Так що пишу мало, але читаю багато. І мені подобається те, що я читаю. Чи то я просто читаю лише те, що мені подобається?.. Менше з тим. Інколи у мене просто виникає бажання переписати те, що я прочитала, іншою мовою. Навіщо? Не знаю. Може, щоб краще запам'ятати, якось зафіксувати в пам'яті прочитане. А може і ще хтось прочитає. І взагалі - хобі не обов'язково пояснювати. То чого я тут розпинаюся?.. Просто сьогодні на мене знову найшло бажання щось написати))

Marina Yesenina

* * *

Miss you much... Painful tenderness squeezes my heart...
And I feel every droplet of pain worming into my veins...
I'm still holding the shivers of our must-go-far-aways...
As I'm trying to patch our sandy love castle in vain...

Miss you much... Silence heavily drifted my soul...
Icy sadness again closes up in my dreams about you...
Love just quietly weeps... and the sad white rose leafs are its tears...
On my lips that got still but don't dare to be praying for you...

Miss you much... Need to sigh... and sob out my pain...
And the world's breaking down into pieces of cold heartless glass...
No one's guilty... I know... It turned out the way it should be...
And it's just cruel winter that scratches my soul month by month...

Miss you much... And the candle has almost burned out...
"O, good Lord, don't forsake him and grant him good days by all means!
And safeguard from misfortune... and please, let his way be starlight..."
Miss you much... Wish I knew... if you ever remembered of me...

Марина Есенина

* * *

Мне тебя не хватает... Сжимается сердце от нежности...
Горькой капелькой боли вливается в вены тоска...
Собираю в ладони осколки разлук-неизбежностей...
Чтобы вновь залатать замок нашей любви из песка...

Мне тебя не хватает... Завьюжило душу молчанием...
Грусть кольцом ледяным замыкается в снах о тебе...
Тихо плачет любовь... белых роз лепестками печальными...
На застывших губах в нерассказанной Богу мольбе...

Мне тебя не хватает... Вздохнуть бы... и боль свою выплакать...
Рассыпается мир на холодный бездушный хрусталь...
И ничьей нет вины... понимаю... прости... просто вышло так...
И царапает душу мне снегом жестокий февраль...

Мне тебя не хватает... Сгорает свеча пред иконами...
Я молюсь небесам: "Бог! Пошли ему светлого дня!
Сбереги от невзгод... напои колокольными звонами..."
Мне тебя не хватает... А ты... вспоминаешь меня?...

Ніколи не можу пояснити цей стан. Раптом з-поміж сірих реалій щоденного буденного міста виринають яскраві спалахи-картинки, які перевертають мої емоції з ніг на голову і змішують в сумбур бажання плакати і сміятись... Така собі знахідка для психотерапевта: якби хтось запитав, що конкретно викликало у мене усмішку у той чи інший момент, зв’язної відповіді точно б не отримав.

За кілька годин прогулянки містом я сотню разів пошкодувала, що не мала з собою фотоапарата (закон Мерфі в дії), а кадри один за одним малювались в уяві і складались в уявний фотоальбом. Фотоальбом з присмаком м’яти, запахом кави по-ірландськи, і легкою джазовою музикою на фоні. Чомусь раптом напала слухова амнезія - кожну мелодію я чула і знала, але в перші хвилини не могла згадати, що це і звідки. А потім ніби приходила до тями, і виникало дуже сильне бажання запитати у піаніста в кав’ярні, чи він бува не підробляє хакером на півставки, бо його репертуар дуже вже схожий на мій плейліст, який можна побачити, лише знаючи пароль... А з-під вправних пальців одна за одною лунали мої улюблені пісні... Може у мене просто надто багато улюбленої музики, і тому так просто мені догодити? Чи може абсолютний слух музикантів дозволяє їм чути невимовлені вголос бажання? А може це у мене параноя і мені починає здаватися те, чого насправді немає...