Присмак львівської кави...

Там за вікном - сірий Львів... Похмуре місто крокує сотнями одноликих перехожих мокрою від талого снігу бруківкою. А тут - яскравий вогник свічки у келиху і смак львівської кави з ірландським віскі...  Кава, що забарвлює те сіре місто у сотні кольорів і кожному перехожому домальовує свій унікальний образ.
Єдине, що ніяк не вдається змінити у цій картині - це порожнє крісло навпроти... Кава наодинці ніколи не смакує так добре, як кава удвох. І це не залежить від того, скільки віскі додає офіціант у вашу каву. Нехай би він краще ділив одну порцію на двох...
А ти хіба любиш пити каву наодинці?

Я хочу весни...

5 грудня, 2010

З вулиць щезло все золото… Осінь, обдурена вітром,
то заплаче дощем, то загорнеться в сніжну шаль.

Її стало занадто багато навколо мене:
осінь там – за вікном, і у дзеркалі теж, на жаль…
На моєму балконі замерзли останні квіти –
вперті, зовсім як я: попри холод так довго цвіли…
Я ж дарма намагалась навчитись без спогадів жити:
Ми вже ж стали чужими. Та, власне, чужими й були…
То була не любов. Він просто продерся в душу,
щоб лишити автограф “Я був тут!” – мов рану ножем.
І хоч час все лікує, та факт залишається фактом:
старі шрами болять. Так і в серці лишився щем…
Шрами можна сховати, зі шрамами можна жити,
і до поглядів скоса теж потрохи звикаєш.
І той шрам у душі не смертельний, з ним можна любити.
Та нагадує він про себе, коли не чекаєш…

Такоє...

Чомусь здавалося, що найкращий вихід із ситуації – це просто забути про все, викинути з голови і жити собі  далі, зробивши вигляд ніби нічого не було. Але тут усе набагато складніше ніж, наприклад, з пам’яттю комп’ютера. Не існує ніякої комбінації подій і вчинків еквівалентної комбінації клавіш «Shift + Delete». І мозок не дефрагментований, щоб можна було якусь його частину взяти й відформатувати… Це так – грубо говорячи мовою інформаційних технологій…

Ще й як навмисно – часто саме ті люди, від яких сподіваєшся чогось нового, не пов’язаного з твоїм минулим, умудряються поцілити в «десятку» і зачепити за живе самі того не сподіваючись… Я знаю – це ненавмисно. Просто у мене занадто багато асоціацій з минулим. Занадто багато всього було в тому минулому, щоб отак просто взяти і забути. Не вийде нічого. Треба просто навчитись з цим жити. Навчитись не реагувати на випадкові фрази, фотографії, співзвучні імена і знайомі риси обличчя. У мене вже, як правило,  виходить. Я вже вмію про все це жартувати. Ще б навчитись серце своє обманювати, щоб воно не забувало битись в потрібному ритмі…

Життя - це гра без правил...

Лютий 2007

 

Кожен мріє в дитинстві про крила,

мріє птахом злетіти в небо,

а дорослі кричать: «Все це казка!

По землі всім ходити треба!

Раз тих крил не дано вам від Бога,

коли люди ви всі, а не птахи,

вам земні лиш топтати дороги,

грати в гру «Переможці й Невдахи…»

Тільки правил ніхто не пояснює –

це вже стало рефлексом вродженим:

раз людина – вмій бути звіром,

перемога – по трупах сходження.

Виручати слабших – не прийнято

і нічийний рахунок – не гоже.

Боротьба до останнього подиху:

хто нахабніший, той переможе.

А до тих, хто позаду, всім байдуже,

всі по зламаних долях ходять,

але інколи кожен очі

мимоволі до неба підводить…

І шкодує, що сам не вміє

полетіти з ключем журавлиним,

що у клітці похмурих буднів

його мрія дитяча гине.

А отак би крила розправити

і кружляти високо в небі –

там немає кого обманювати,

й лицемірити там не треба…

І бояться усі наважитись

вилітати з кліток відкритих:

це ж так просто – казати правду,

жити чесно й щиро любити!!!

Нотатки на полях: Януш Леон Вишневський

"Самотнім буваєш лише тоді, коли на це є час."

"Може, найважливішим не є хотіти лягти з кимось у ліжко, але хотіти встати зранку наступного дня і заварити один одному чаю?"

"Парфуми - це як новина, яку хочеш повідомити. Для цього не потрібно жодної мови. Можна бути глухонімим, можна бути з іншої цивілізації, але однак зрозумієш цю новину."

"Жінки живуть спогадами. Чоловіки тим, що забули."

"Запису болю в одному просторі пам'яті не можна стерти записами щастя в інших."

"Кохання носить у собі записане страждання, якого не уникнути, хоч би при розлуках."

"Кохання може існувати без взаємності. Дружба - ніколи."

"Навіщо людям психотерапевти? Хай би просто частіше ходили до перукаря."

"З-поміж усіх вічних речей кохання триває найкоротше."

"...Її чоловік був як ідентифікаційний номер у паспорті. Хтось його призначив і просто часом треба його десь вказувати..."

"Люди часом прагнуть розлучатися, щоб могти сумувати, чекати й радіти поверненню."

"Може це так є, що жінка, маючи такий шанс, хоче бути найважливішою в житті якнайбільшої кількості чоловіків. Але до часу. Жінка може кохати одночасно двох мужчин доти, доки один з них не зорієнтується."

"Люди рухаються по призначених долею чи провидінням - однаково як це назвати - трасами. На одну мить вони перехрещуються з нашими і йдуть далі. Більш ніж рідко і лише поодинокі залишаються на довше і хочуть іти нашими трасами. Однак трапляються й такі, які присутні достатньо довго, щоби хотілося їх затримати. Але вони йдуть далі..."

"На думку більшості іммунологів, смуток і біль можуть так само вбити як віруси."

Нотатки на полях: Юрко Покальчук

"Любов - трохи ширше і більше почуття, ніж кохання, бо любов і до брата, і до матері, і до друга - це широке гуманне почуття добра, а кохання - це конкретна емоція, напряму пов'язана з прагненням іншого тіла."

("Паморочливий запах джунглів")

"Втрата таємниці - втрата значної частини почуття. Приватне життя - інтим, право любити кого хочеш і не складати звіту перед довкіллям, яке сумно чекає нової жертви, щоби її розгризти і виплюнути."

("Паморочливий запах джунглів")

"Колись Гайдеггер сказав, що емоції людини можна умовно поділити на почуття дня і почуття ночі. І хоч людина над усе прагне набути і пережити почуття дня - радість, піднесення, - тільки почуття ночі - біль і печаль олюднюють особистість, заглиблюють у ній відчуття світу і себе, пробуджують співчуття до інших. Бо лиш той, хто спізнав біль, може зрозуміти біль іншого, лиш той, хто спізнав втрату, може зрозуміти, що таке втрата, може боятись втратити."

("Світло і темінь почутів")

* * *

5 липня, 2010 р.

Блискавки снились. А я не знала, до чого. От і вдарило "блискавичною" звісткою… Кілька днів тому я усвідомила, що вранішній готельний коридор з купою дверей, що відкриваються назовні, - це не єдиний спосіб "скурати в голову".

Закінчились мої п’ять днів у Брюсселі. У місті, яке наважилось поламати досить багато. Поламані окуляри, розірвані босоніжки, розбиті мрії… І все це я залишила там, щоб не везти додому різний мотлох. Замість того купила собі нове взуття і бельгійського шоколаду, щоб за його гіркуватим присмаком було не так гірко на душі. Мабуть, добре, що все це сталось за кордоном, а не вдома. Бо вдома я б розкисла і розхандрилась, а так – не було часу і можливості дозволити собі слабкість.

Я сьогодні для себе пояснила, чому люди замовляють таксі ще до того, як приїдуть на вокзал. Ні, воно звичайно зрозуміло, що замовити таксі – це логічно, особливо, якщо ти приїжджаєш опівночі і інші види міського транспорту просто недоступні, а до того ж періщить дощ. Але можна просто спіймати таксі вже будучи на вокзалі, не морочитись із тим замовленням, але… Я сьогодні приїхала на вокзал, а мене там вже чекали. Я не встигла вийти з автобуса, а мені вже дзвонили і приємний чоловічий голос питав, де я ховаюсь від дощу, щоб знайти мене. Це був не випадковий якийсь таксист, він приїхав туди саме по мене, щоб я не стирчала на вулиці, щоб допомогти з багажем, щоб увімкнути для мене музику саме таку, яка мені подобається, щоб відвезти мене додому. Він може й не уявляє, наскільки для мене це було важливо. Особливо сьогодні. Особливо в цю грозу. Особливо після цієї поїздки. Щоб я відчула, що на мене в Києві чекають…

* * *

Unreciprocated friendship is, in some sense, like a one-way street; you enjoy it while you can keep moving with no need to worry about oncoming traffic and dazzling bright headlights… But if you don’t turn sideways in good time, the one-way street might take you to a dead end. Whoops...

Якогось зимового дня...

У всіх фільмах так: він дзвонить, вона психує, кидає трубку, він приходить, вона довго думає, чи відкривати двері, а може відкрити і по носі дати, а може самій подзвонити і наговорити всякої гидоти, а потім поплакати, чи збрехати, що плакала, або сказати, що хвора-бідна-нещасна, а він і не поцікавився, що тепер вона на все заб’є і нап’ється з подружками (вчора з подружкою вони 2 пляшки вина випили), або що все - “верни мені всі мої речі і до побачення, але я ще може вагітна, але ну тебе на фіг бо ти козел, а взагалі-то я хочу в Макдональдс, і не тут рядом, а хай везе мене на виноградар, бо що - тепер моя черга вимахуватись, тому може краще на оболонь... і я до нього сьогодні точно не поїду, але можна я побризкаюсь твоїми духами? а хай собі шурує, бо у нього є Вова, і він теж козел, і хіба так можна, але я не знаю, що я робитиму в суботу, бо може ми зустрінемось... ну що, я не права?” А Я ГРЕБУ?????????????”… І так вже кілька днів.

Так, це напевно я якась ненормальна, бо мені це все видається безглуздим, непотрібним, вигаданим, несправжнім. Ці всі «розбори польотів», моралі по телефону, листи в тоні виклику на дуель, грюкання дверима і кидання трубки… Просто, мабуть, у мене всього цього не було і тому я не розумію його доцільності. Адже можна просто поговорити, можливо дещо навіть не варто обговорювати. А якщо намагатись витягнути все до ниточки – де, що, коли і з ким, чому, як, навіщо… Якщо є бажання бачитись, то можна і обговорити все. А якщо не виходить поговорити – то і бачитись не варто…

Вчорашня розмова мене знову трохи вибила з рівноваги. І я як той маятник – трохи поколиваюсь, і врівноважусь. До наступного поштовху. І обов’язково хтось його зробить. Вже пора б імунітету виробитись, а воно щось ніяк. Однаково боляче щоразу, і завжди довго не проходить…

Лише деталі мають значення...

5 Липня, 2009 р.

Мене так ще ніколи не проводжали. Мене взагалі жодного разу ніхто не проводжав у аеропорт. Не те щоб я дуже часто літала, але все ж… Зазвичай ти просто проходиш реєстрацію, сідаєш у літак, якщо маєш можливість, кидаєш через вікно погляд на аеропорт і – вирушаєш у небо. Та якби хтось зі знайомих і хотів мене провести – це тільки до терміналу, до першого паспортного контролю. А далі – ти один серед чужих тобі людей.

А тут раптом – незнайомий хлопець привітно усміхається, дивлячись на тебе крізь вікно літака, і махає на прощання рукою. Мені аж незручно стало, бо я, мабуть, якось ненароком задивилась на тих чоловіків, що вивантажували речі в багажне відділення, і наші погляди зустрілись. І це ж треба було попросити собі місце біля вікна… Я усміхнулась у відповідь і відвела погляд, і ті двоє за вікном пішли кудись, напевно вивантажувати чергову порцію багажу. І якось воно стало сумно, що він уже пішов, а літак ще не злітає. В голові знову вирувало сотні різних думок, але мимоволі я знову обернулась до вікна, а там… І чому він знову прийшов? Ми отак мовчки дивились один на одного, він знову усміхався, до нього ще підійшов його товариш і я знову відвела очі.

Літак почав розвертатись, щоб виїхати на злітну смугу, і я знала, що зараз ніхто вже не може стояти під крилом літака – правила безпеки. Мені не хотілось відлітати. Я була в чужому місті. Власне й не в місті, бо я лише пройшлась через коридори і термінали аеропорту Франкфурта. Я нікого там не знала. Я просто хотіла швидше потрапити додому. І раптом дуже сильно захотіла лишитись хоча б на трошки ще… Я ніколи не знатиму його імені, я не знатиму, хто він і звідки. Швидше за все, не німець, бо німці не мають такої смуглої шкіри і такого темного волосся))) Але Франкфурт завжди мені асоціюватиметься саме з ним.

Мої думки далі снувалися безсистемно і заплутано в моїй голові, я ловила себе на тому, що мої бажання стають надзвичайно суперечливими, тягнуть мене в різні боки як Лебідь, Рак і Щука тягнули воза. Я плуталась сама у своїх мріях…

Як швидко пролетіли ті чотири дні. Поїздка в Німеччину була недовгою, але вражень лишилось багато. І я сиділа й складала ті враження у своїй голові як різнокольорові пазли. І от від мене віддалялась ще одна картинка з того пазлу – я глянула ще раз крізь вікно на Франкфуртський аеропорт весь в яскравих вогнях, з сотнями людей, що метушилися в його терміналах і… Я просто не вірила своїм очам! Там, звідки від’їхав наш літак, я знову побачила його. Він стояв один на злітному майданчику і махав мені на прощання рукою. Я теж помахала йому у відповідь, і спіймала на собі здивований погляд дівчини у сусідньому кріслі. І ледве не розсміялась. Бо це таки виглядало дивно. Кому можна махати на злітній смузі??? Так не проводжали більше нікого. Це, можливо, не повториться більше ніколи. Бо навряд чи я стану високоповажною особою типу президента, яких проводжають до трапу. Але це, мабуть, була найяскравіша деталь з усього чотириденного пазлу-поїздки в Німеччину…