Про безмежність почуттів у ірраціональному просторі людської свідомості...

Мені останнім часом зовсім не хотілось нічого аналізувати. А тим паче - свої почуття. Що я про все це думаю, як я вважаю, чим керуюсь у вчинках, чому реагую на все саме так - це ті питання, на які я не знаю відповідей. Тому я не хочу, щоб мені ці питання задавали. Тому наперед вигадую способи перевести мову на щось зовсім інше чи віджартуватись. Але потім раптом звучить запитання, на яке у мене немає заздалегідь придуманого жарту чи “відчіпної” відповіді. Бо мене раніше ніхто не питав: “Ти мене тепер ненавидиш?...” В той момент у мене просто відняло мову на кілька секунд, і саме тоді я, здається, усвідомила, що поняття “нескінченність” - не таке уже й неосяжне та недоступне…

Я ніяк не могла (чи не хотіла) пояснити собі, звідки у мене це постійне відчуття “підвішеного” стану: я не знаю, що робити далі, я не можу визначити, що для мене зараз найважливіше, я просто не розумію, яка мета всієї цієї щоденної метушні, яку ми називаємо життям. А тут раптом така підказка! Мене спровокували зробити один крок. І я згарячу навіть занесла ногу, щоб ступити, а тоді - чи то засумнівалась, чи злякалась, чи розгубилась, чи запанікувала. І не наважилась. І тепер, як канатоходець балансує на одній нозі під стелею цирку, змахуючи інколи руками, щоб не втратити рівновагу, так і я виконую якісь дикі “па” незрозумілих вчинків, щоб не зірватись у ту безодню ненависті. Тільки от канатоходець знає, куди треба дійти, і знає, що крок зробити варто, бо за кілька таких кроків він подолає всю дистанцію і отримає овації глядачів у винагороду за свою сміливість. А що отримаю я, коли завершу отой злощасний єдиний крок, що відділяє любов від ненависті?

Це як патова ситуація в шахах. Тільки в шахах у такому випадку гра завершується внічию і можна починати все спочатку. А в житті ж усе спочатку не почнеш… Та оте коротке запитання наштовхнуло мене не думку, що в житті зовсім необов’язково визначати переможців і переможених. Це в шахах може не вистачити фігур, у грі в карти може закінчитись колода з прикупом, а у футболі головний арбітр може не розщедритись на додатковий час. Але мені ж не треба відстоювати титул гросмейстера, забивати голи, щоб не вилетіти з вищої ліги, чи захищати здобуті боксерські пояси чемпіона. Тому що мого титулу не зможе забрати ніхто. Є такий трофей з нескінченним терміном гарантії, який дається у вічне користування. Що з ним зробити далі - це вже вибір власника. Можна постійно про нього усім кричати, а можна і не згадувати про нього вголос взагалі. Любов - штука нематеріальна, тому місця зайвого не займатиме, пилюкою не обростатиме, і спотикатись об неї ніхто не буде. Класна така штукенція. Світла і добра. Навіть коли її називають сліпою, злою і запопадливою на козлів)))). Фокус лише у тому, що і викинути як непотріб її не можна. Вона не б’ється, не ламається, у воді не тоне і у вогні не горить. І той один крок, яким міряють відстань від любові до ненависті, нічого насправді не міняє. Ті, хто наважується цей крок зробити, закриваються ненавістю ніби щитом, просто в надії на те, що це захистить їх від ще якоїсь криво-іржавої стріли Амура. Ну і ще для того, щоб ніхто не бачив, що любов нікуди не поділась, а живе собі і далі в серці, зблискує інколи вогнем у очах або ще може сльозою скотитись по щоці... Але я не хочу закриватись щитом - навіщо мені така тяжка ноша? Хто виставляє поперед себе щит, повинен усвідомлювати, що йому можуть поцілити в спину. А у мене немає бажання оголошувати війну, палити мости, зводити барикади і відгороджуватись кордоном з колючого дроту байдужості і ворожнечі. Крім того - ніхто ж не ставить обмежень на кількість любові на душу населення, тому замість того, щоб захаращувати своє серце ненавистю, краще залишити там місце на нову любов і сподіватись, що наступного разу у цього трофея буде рівноправний і рівновідповідальний співвласник))

Коли питають: “Ти мене тепер ненавидиш?”, мабуть, думають, що зуміли вичерпати ліміт довіри, терпіння і витримки. Але ліміт любові - нескінченність. І тому, якщо решта почуттів уже існують, то помножені на любов вони не мають шансів вичерпатись. Така от собі “теорема про необмеженість.” Головне не піддавати сумніву аксіому про нескінченність любові)))

P.S. Теореми - це ближче до математики, але я пропоную додати таке от запитання до шкільних випускних екзаменів з української мови:

Оберіть правильну граматичну конструкцію:
Я тебе любитиму
(а) тому що…
(б) навіть якщо...
(в) тільки знаючи що...
(г) незважаючи ні на що…

А тоді видавати атестат зрілості тільки тим, хто правильним вкаже останній варіант)))