Читати чи не читати - ось питання...

-->

Оказывается, так много фильмов снято про меня.
И пьесы Шекспира… они мне всегда нравились, но
казалось, что Шекспир что-то как-то переборщил,
как-то он чересчур сильно… А тут читаешь снова,
и думаешь: “Что-то Шекспир даже не дописал. Можно
было посильнее. И надо было ему у меня кое-что
спросить. Я бы ему рассказал, как оно бывает…”

© Евгений Гришковец, «Планета»

  -->

Я не пам’ятаю першу прочитану в своєму житті книжку. Як і не пам’ятаю від неї вражень. Може то була саме та історія про гусака з індиком, яку у моєму виконанні записали на касету, і ще не так давно ту касету можна було знайти вдома і почути, як я розсміялась посеред казки і ледве змогла дочитати її до кінця. Хоча зараз та казка зовсім і не видається мені смішною. Повчальна така й серйозна притча... Казку змінили? Точно ні. Змінилась я. І кожна книжка, прочитана мною тоді, в дитинстві, зараз сприймається вже зовсім не так.

Було б цікаво зараз глянути на записи у своїй дитячій бібліотечній картці і згадати, що я читала. І який був критерій вибору? Точно не кількість малюнків: те, що якість малюнків далеко не завжди відповідає якості змісту, я вловила досить швидко. Але вибір треба було робити. З-поміж сотень книжок вибрати ту одну, яку тобі грізна тьотя-бібліотекар впише до картки і дозволить взяти додому. А чого одну – бо тьотя-бібліотекар не допускає думки, що дитина в 6 років може осилити більше. Тільки то пусте, бо до бібліотеки не забороняють ходити двічі на день )) Тільки от вибір... Спочатку можна переглянути книжки з найпошарпанішими палітурками – їх точно багато хто вибирав, мабуть, було за що. Це зараз я розумію, що такий критерій не найкращий. Причому це стосується не тільки книжок, а і людей також... Крок номер два – перебрати книжки, які тільки сьогодні повернули, і які вищезгадана тьотя-бібліотекар ще не встигла розставити на полиці. Шанси знайти щось цікаве є, але не дуже великі, бо не я одна така хитра... Крок номер три – наважитись попросити все ту ж славнозвісну “хазяйку мідної гори” дістати хоч кільки книжок з верхніх полиць – а ну ж раптом мені пощастить і той, хто міг шукати те, що і я, був такого ж як і я зросту, але мав менше нахабності :)

Як я обираю книжки зараз? Останній варіант все ще інколи актуальний – високі стелажі з книгарень нікуди не поділись:) Але пошук нових історій з новими героями тепер не пріоритет. Це в дитинстві більшості дівчат цікаво “приміряти” до себе ролі все нових і нових принцес і порівнювати між собою лицарів і принців, обираючи найкращого. В цьому немає нічого поганого, але з часом все одно розумієш, що принцесою бути – не таке вже й велике щастя, титуловані принци – розкіш недоступна (і я б сказала - непотрібна), а щоб погодитись на кришталеве взуття – треба бути ідіоткою. І останній висновок явно не на користь Попелюшки...

Я тепер шукаю в книжках те, що мені близьке й знайоме. Дуже рідко я заходжу в книгарню з метою купити щось конкретне. Не люблю читати анотації до книг чи чужі відгуки. Титул “Бестселлер” діє на мене досить відштовхуюче – ніколи не купую речі лише тому, що це модно. Я просто беру з полиці книжку навмання, розгортаю на будь-якій сторінці, читаю кілька речень і запитую сама себе: “Які у мене з цим асоціації?” Бо з якогось часу книжки перестали існувати окремо від подій у моєму житті. Все, про що я читаю, якось вплітається в павутину днів, місяців і років, це все так чи інакше стосується мене. Інколи це безпосереднє знайомство з авторами чи героями книг, інколи – безпосереднє знайомство з місцем, де розгортаються події, а у переважній більшості випадків – це безпосереднє знайомство з емоційним станом, який я описувати сама не бралась, бо не знала як, а от у якогось письменника це вийшло дуже близько до істини... Я шукаю в книжках відповіді на ті питання, на які поки що ніхто мені не відповів. А також на ті питання, які я поки що не поставила. Чому не поставила? Як знайду книжку з відповіддю на це питання – відразу порекомендую. Бо у мене є кілька варіантів відповіді і я не знаю, якому віддати перевагу))

Одна з причин – сама не люблю недоречних запитань. Ні, не “незручних”, бо “незручними” вони можуть залишатись завжди, але за певних обставин вони сприймаються нормально і відповідь дати не так уже й складно. А недоречність – це та маленька деталь, яку інколи складно передбачити і дуже часто легко допустити. І цим усе зіпсувати. Недоречні запитання у більшості випадків залишаються без відповіді і без шансу на повторне виникнення. І от поки я намагаюсь визначити ступінь доречності моїх питань, доводиться миритись із незнанням... Деякі питання у моєму розумінні просто належать до категорії “табу”. Змалку виробився своєрідний умовний рефлекс: певних тем люди уникають, і зайві питання задавати марно. Знаю по собі: якщо я не хочу про щось говорити, то знайду десять причин уникнути розмови, а коли захочу – сама дам той один необхідний для неї привід.

Це може видатись марною справою – шукати відповіді, не задавши запитання, але... Якщо я в книжках впізнаю свої емоції і почуття, чому не можна припустити, що інші люди відчувають те ж саме? Інші ж теж можуть впізнавати у книжкових героях себе... І мій критерій вибору книжок точно не унікальний – не я одна приміряю книжки до свого досвіду. Думаю, Евріпід не образиться, якщо я його трошки перефразую: “Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, хто ти...” А якщо ще додати “яку ти музику слухаєш і які ти фільми дивишся” – то можна дізнатись досить багато... Це, звичайно, не допоможе скласти точний психологічний образ людини і відтворити всю історію її життя. І скільки книжок я б не прочитала – одну чи вісім – мої непоставлені питання нікуди не щезнуть. Вони дочекаються того моменту, коли я вважатиму їх доречними. Або дочекаються того єдиного приводу для розмови, коли мені може і не доведеться задавати зайвих запитань...

"Дай мені знак, слів не кажи..." (с) Славко Вакарчук

Колись давно люди не вміли писати. Не було у них ні паперу ні ручок, ні, тим більше, комп’ютерів. Хотіла б я подивитись на ту людину, яка першою відчула необхідність намалювати на землі чи на стіні у печері якісь символи... Те, що ми тепер називаємо “літери” і “слова”. Цікаво, то був чоловік чи жінка? Історики можуть спекулювати зараз, пояснюючи першопричини виникнення писемності якоюсь банальною необхідністю рахувати вбитих мамонтів чи описувати наскільки героїчно вони були вбиті. А може то просто була людина, яка не вміла говорити? Чи може вміла, але не мала з ким говорити... Чи може говорила, але відчувала, що марно... Може, писемність виникла у надії на те, що слова-картинки люди розумітимуть краще ніж слова-звуки?

Хтось хотів, щоб його зрозуміли. Настільки сильно хотів, що не полінувався придумати свою систему символів і навчити їй інших. Це ж точно був хтось “білою вороною” в племені і замість того, щоб з гострим списом бігати на полюванні, шкрябав ним по стінах печери, чим напевно добряче дратував своїх родичів. Це я зараз можу писати тут усілякі нісенітниці і нікому від цього не зле, бо нікому не треба ділитись зі мною чесно впольованою дичиною. Але чого, питається, Я тут оці нісенітниці “шкрябаю”?.. 
Мотиви, власне, ті ж самі...

Ніби і говорити вмію. Навіть кількома мовами. Але мовчати вмію краще. Мабуть, тому, що дуже добре усвідомлюю, що можу наговорити дурниць. Коли щось просто скажеш – виправити вже нічого не можна. А написане на папері можна закреслити, порвати, спалити... для написаного в електронному варіанті взагалі є прекрасний варіант “delete” – мила ілюзія того, що все і завжди можна відкоригувати :)

Це одна причина. А інша (та що справжня) – це страх перед миттєвою негативною реакцією. Я завжди любила писати листи саме тому, що ніхто не може перебити на півслові, збити з думки, повернути розмову в зовсім інше русло і так і не дати сказати найголовнішого. Можливість написати – це своєрідна фора, яку надаєш сам собі. І коли пишеш – голос не тремтить. І немає спокуси відвести погляд. Тобто, немає необхідності це робити. Бо немає очей навпроти... Хоча, в цьому й найбільший недолік листів. Тому я люблю їх писати, але не всім. 

Говорити я теж люблю. Але не завжди і не з усіма. Факт залишається фактом: якщо хочете отримати від мене нормальну чітко сформульовану відповідь – заставте написати. Бо читати думки уміють не всі. Деякі люди вміють, але навіть цього не усвідомлюють. Задають запитання і моментально дають на нього відповідь, озвучуючи мої думки вголос. А потім ще додають: “Мені тебе ніколи не зрозуміти...” і я, радо скориставшись з нагоди, починаю прикидатись ніби і справді всі запропоновані тільки що варіанти відповідей навіть і близько не мають зі мною нічого спільного. Хоча так буває дуже рідко, бо переважно я, перебуваючи в шоці від того, що в моїх думках копирсаються як у власних, просто втрачаю здатність і, що найголовніше – бажання брехати. Бо я розумію, що це не має сенсу. Тебе ж все одно бачать наскрізь... От тоді і зникає різниця між “говорити” і “писати”. Бо з’являється надія на те, що сказані тобою слова розуміють не гірше карлючок на папері. І діалог, в якому на твоїх двадцять розгорнутих реплік припадає три-чотири репліки на зразок “Ну...”, “Так...”, “Хммм...” чомусь сприймається повноцінною розмовою. Нехай навіть залишається усвідомлення того, що впевненості у стовідсотковому розумінні не буде ніколи. Це всього-навсього залишає теми для дискусій – хіба від цього комусь має бути погано? 

Покальчук писав, що “Пізнати іншу людину — це насамперед навчитися бачити її без маски”. Хоча навіть без “маски” іншу людину до кінця зрозуміти неможливо. Її можна такою прийняти і сподіватись, що як тільки та людина сама для себе щось зрозуміє і пояснить – вона захоче поділитись і з вами, якщо тільки ви дійсно хочете бачити її без маски, хочете розуміти її вчинки, її слова і її мовчання, якщо вам не байдуже чому та людина мовчить, і тим більше - якщо це та людина, заради якої ви готові на все :)

Нове старе хобі

Вперше я це зробила два роки назад швидше з необхідності, якщо це можна так назвати, ніж за власним бажанням. Тобто, бажання було, але воно не було бажанням перекладати вірші на англійську мову, а бажанням, щоб мене зрозуміли. А українську мову, на жаль, розуміє не так і багато людей у світі... Зараз я більше схиляюсь до думки, що то був такий стимул спробувати щось нове, а не необхідність щось комусь сказати чи пояснити.
Давно не писала віршів... Як казала одна американська співачка, що сама пише тексти своїх пісень: "Я ні на що не здатна, коли почуваюсь добре..." Так отож. Найкраще пишеться саме тоді, коли на душі паскудно. За останніх півроку я лише одного разу нашкрябала щось схоже на вірш, але, мабуть, нікому ніколи не покажу, бо там усе якось надто райдужно і позитивно - так як буває лише у казках. Тобто, так як не буває в житті))
Так що пишу мало, але читаю багато. І мені подобається те, що я читаю. Чи то я просто читаю лише те, що мені подобається?.. Менше з тим. Інколи у мене просто виникає бажання переписати те, що я прочитала, іншою мовою. Навіщо? Не знаю. Може, щоб краще запам'ятати, якось зафіксувати в пам'яті прочитане. А може і ще хтось прочитає. І взагалі - хобі не обов'язково пояснювати. То чого я тут розпинаюся?.. Просто сьогодні на мене знову найшло бажання щось написати))

Marina Yesenina

* * *

Miss you much... Painful tenderness squeezes my heart...
And I feel every droplet of pain worming into my veins...
I'm still holding the shivers of our must-go-far-aways...
As I'm trying to patch our sandy love castle in vain...

Miss you much... Silence heavily drifted my soul...
Icy sadness again closes up in my dreams about you...
Love just quietly weeps... and the sad white rose leafs are its tears...
On my lips that got still but don't dare to be praying for you...

Miss you much... Need to sigh... and sob out my pain...
And the world's breaking down into pieces of cold heartless glass...
No one's guilty... I know... It turned out the way it should be...
And it's just cruel winter that scratches my soul month by month...

Miss you much... And the candle has almost burned out...
"O, good Lord, don't forsake him and grant him good days by all means!
And safeguard from misfortune... and please, let his way be starlight..."
Miss you much... Wish I knew... if you ever remembered of me...

Марина Есенина

* * *

Мне тебя не хватает... Сжимается сердце от нежности...
Горькой капелькой боли вливается в вены тоска...
Собираю в ладони осколки разлук-неизбежностей...
Чтобы вновь залатать замок нашей любви из песка...

Мне тебя не хватает... Завьюжило душу молчанием...
Грусть кольцом ледяным замыкается в снах о тебе...
Тихо плачет любовь... белых роз лепестками печальными...
На застывших губах в нерассказанной Богу мольбе...

Мне тебя не хватает... Вздохнуть бы... и боль свою выплакать...
Рассыпается мир на холодный бездушный хрусталь...
И ничьей нет вины... понимаю... прости... просто вышло так...
И царапает душу мне снегом жестокий февраль...

Мне тебя не хватает... Сгорает свеча пред иконами...
Я молюсь небесам: "Бог! Пошли ему светлого дня!
Сбереги от невзгод... напои колокольными звонами..."
Мне тебя не хватает... А ты... вспоминаешь меня?...

Ніколи не можу пояснити цей стан. Раптом з-поміж сірих реалій щоденного буденного міста виринають яскраві спалахи-картинки, які перевертають мої емоції з ніг на голову і змішують в сумбур бажання плакати і сміятись... Така собі знахідка для психотерапевта: якби хтось запитав, що конкретно викликало у мене усмішку у той чи інший момент, зв’язної відповіді точно б не отримав.

За кілька годин прогулянки містом я сотню разів пошкодувала, що не мала з собою фотоапарата (закон Мерфі в дії), а кадри один за одним малювались в уяві і складались в уявний фотоальбом. Фотоальбом з присмаком м’яти, запахом кави по-ірландськи, і легкою джазовою музикою на фоні. Чомусь раптом напала слухова амнезія - кожну мелодію я чула і знала, але в перші хвилини не могла згадати, що це і звідки. А потім ніби приходила до тями, і виникало дуже сильне бажання запитати у піаніста в кав’ярні, чи він бува не підробляє хакером на півставки, бо його репертуар дуже вже схожий на мій плейліст, який можна побачити, лише знаючи пароль... А з-під вправних пальців одна за одною лунали мої улюблені пісні... Може у мене просто надто багато улюбленої музики, і тому так просто мені догодити? Чи може абсолютний слух музикантів дозволяє їм чути невимовлені вголос бажання? А може це у мене параноя і мені починає здаватися те, чого насправді немає...

Цікаво, чи мають коти уявлення про те, яка сторона ліва, а яка права? Я уявлення маю, але глибоке розуміння явно відсутнє)) Щоб вирахувати, чи та чорна кішка перебігла мені дорогу справа наліво, чи зліва направо, кількох секунд було мало. Хоча, яке це має значення? Я все одно для себе ще не визначила однозначно, як до цього ставитись. Це щось на кшталт: "Я зроблю вигляд, що мені все одно, і пройду там, де перебігла кішка, але про всяк випадок буду готова до якихось капостей" :)
Чомусь чорна кішка мені відразу асоціюється з білою вороною. Ознаки схожості явно неочевидні, але щось  у них спільне таки є. Можливо те, що на обох перелякано дивляться і намагаються обходити стороною... Ну і думки лізуть в голову, коли повертаєшся пізно ввечері додому, а тут ще й коти проходу не дають...
На того чоловіка я теж спочатку дивилась перелякано і хотіла обійти стороною, бо не зовсім розуміла, чого він навколішки стояв на землі. Але за мить я вже не могла зрозуміти, чого мені хотілось більше - усміхатись чи плакати. Стоячи на колінах той чоловік викладав на асфальті серце зі свічок. Десятки вогників за кілька хвилин мали сказати комусь десь там у вікні: "Я тебе люблю!" З мого боку було б, напевно, не дуже гарно стояти і дивитись, що буде далі, але я б хотіла побачити той вираз обличчя, на якому буде написано "Він божевільний..."))
Дні можуть здаватись сірими і одноманітними, нудними і виснажливими, порожніми і беззмістовними, переповненими чорними смугами і чорними котами. Але один такий божевільний посеред тротуару раптом усім своїм виглядом говорить тобі: "А ти хіба робиш щось для того, щоб твої дні були інакшими???"

Такі собі асоціації...

Білі паперові квіти, прикріплені до виламаної вишневої гілки, яка не встигла зацвісти, бо весна була якась пізня, кольорові повітряні кульки, які так класно надуваються за допомогою пилососа а потім так само класно проколюються найдовшими в’язальними спицями (і не лопають!!!) або труться газетою і чіпляються до стелі (і не падають!!!), маленькі червоні прапорці, які так обов’язково треба брати з собою на демонстрацію, і повне нерозуміння того, чому на нашому будинку не чіпляють великих червоних прапорів, таких як на багатьох інших будинках... Отакі у мене й досі є асоціації з днем 1 Травня. Спозаранку всі урочисто (примусово) йдуть на центральну вулицю, створюють там радісну атмосферу. Її, власне, створювали кольорові кульки і прапорці, а не ті “всі трудящі”, що або йшли чи їхали у колоні, уособлюючи всі можливі в смт напрямки “труда”, або створювали масовку на тротуарах, але в переважній більшості думали про можливість якомога швидше перенести це “святкування” десь на город, де ще не орано й не саджено... Ще досить холодно, щоб ходити босоніж, але вже досить тепло, щоб одягнути нове яскраво-жовте як кульбаба плаття, щоб тебе було видно здалеку, а потім як мінімум влізти тим платтям у свіжо пофарбований паркан і як максимум грепнутись десь на асфальт і побити до крові коліна, щоб не кортіло більше в коротких платтях ходити ;) Ну і правильно - в платті незручно лазити по дереву на хату, а звідти ж так багато всього можна побачити...

Закінчився ще один день першого травня. Тепер я навіть рада, що на нашому будинку не вішали тоді червоних прапорів. Червоніти в той день на подвір’ї могли лише тюльпани – різні і багато. За це я їх і люблю, навіть не зважаючи на те, що мені так ніколи і не вдалось побачити, як вони вранці розкриваються – то, мабуть, у мене тоді терпіння було замало довго над ними сидіти). Суті самого свята трудящих я так ніколи і не второпала – нікудишнє було в нашій сім’ї політичне виховання дітей, я досі дивуюсь, як мене прийняли в перший клас, коли я не знала, що наша країна – Радянський Союз, а наш вождь – Ленін, і кілька перших тижнів у школі ранкова політінформація (тепер такого щастя в школах немає) перетворювалась на суцільний жах і нерозуміння того, як це всі решта діти знають, хто такий Володя Ульянов, а мені про нього нічого не сказали! Я тоді ще й багато всього іншого не знала, але не знати імен родичів, яких забрали до Сибіру, було нормально, а от не знати вождя пролетаріату – ганьба... Але я не про те.
Для мене завжди 1 Травня– це просто перший день мого улюбленого місяця. Коли цвітуть мої улюблені квіти. Коли цвітуть каштани в моєму улюбленому місті. Коли цвіте бузок і по-особливому пахне після грози. І кожного року по-наївному віриться, що цей травень обов’язково буде ще особливішим за попередній...

... А тоді раптом клубок підкочується до горла і сльози в очах, але ти в останню мить згадуєш ідіотську смішну історію, яку можна розповісти, щоб був привід розсміятись до сліз... бо ти знаєш, що ці люди, що поруч з тобою, просто не повинні мати зіпосваний настрій через якісь твої мізерні проблеми. Або ти знаєш, що тим людям немає ніякого діла до того, що у тебе все валиться з рук, що ти не знаєш, за що взятись, бо не маєш стільки рук і маєш лише 24 години у добі, третину з яких ти спиш. Принаймні вони так думають. І вони би точно не зрозуміли, з якого дива нормальна доросла людина купує собі дитячі книжки про мумі-тролів... Насправді, хоча б заради того, щоб прочитати, що "То лише мерзотникам у житті не щастить...", а все, що з нами трапляється - то просто, щоб не було в житті нудно...

Тепер я знаю, чому мені не холодно тоді, коли інші мерзнуть...

"Самотність - це хронічна застуда душі. Самотнім людям, як було доведено дослідженнями, по-справжньому холодно. Багато людей іде до терапевта із застудою, а їм треба йти до психіатра, бо вони промерзли зсередини, і їх не можна зігріти ані ковдрою, ані алкоголем. Це своєрідний вірус, бо щойно вони когось знаходять, як одразу минають усі хвороби. Не можна лікувати тіло і нехтувати душею, і навпаки..."

(Януш Леон Вишневський, "Аритмія почуттів")

"На жаль, людина ніколи не живе КУДИ. Людина завжди живе ЗВІДКИ. Людина базується на тому, що є, а не на тому, що їй потрібно. Вона, як завжди, живе минулим, тобто реальністю, і цією реальністю закриває для себе майбутнє.
А насправді, ваше життя - прожите вами життя - це життя вже чужої вам людини. Ваше життя починається лише зараз. І так буде щомиті: минуле - це минуле, і тому - не ваше. Ваше - тільки майбутнє..."

Я вже не пам'ятаю, де я це вичитала, але натрапила на цей запис у одному зі своїх старих записників. Оце саме воно і є - "законсервоване" минуле... Ти наперед знаєш, що в консервованому вигляді ті овочі чи фрукти не смакуватимуть так як свіжі, і користі від них буде небагато, але складаєш на полиці у коморі спогади про сонячне (чи не дуже...) літо. Так і ті всі "записки божевільного" - ти читаєш, гортаєш сторінки-дні минулого життя... а навіщо? Щоб не забути? Що не забути? Чи кого не забути? Я і так пам'ятаю багато. Може, навіть більше ніж треба. Тому у мене віднедавна стало менше макулатури. І більше вільного простору в електронній поштовій скриньці. Виявляється, не так і складно натиснути кнопку "Видалити назавжди"...

Це було своєрідне "генеральне прибирання." Не знаю як хто, а я прибирання вважаю одним з видів психотерапії. Наступний рівень після цього - капітальний ремонт)) В квартирах та будинках після нього, як правило, з'являються нові меблі, техніка, чи просто більше вільного місця. А після капітального ремонту в голові - з'являється місце для нової реальності, обіцянка не захаращувати все непотрібними думками і надія на те, що іншого капітального ремонту не знадобиться...