Про безмежність почуттів у ірраціональному просторі людської свідомості...

Мені останнім часом зовсім не хотілось нічого аналізувати. А тим паче - свої почуття. Що я про все це думаю, як я вважаю, чим керуюсь у вчинках, чому реагую на все саме так - це ті питання, на які я не знаю відповідей. Тому я не хочу, щоб мені ці питання задавали. Тому наперед вигадую способи перевести мову на щось зовсім інше чи віджартуватись. Але потім раптом звучить запитання, на яке у мене немає заздалегідь придуманого жарту чи “відчіпної” відповіді. Бо мене раніше ніхто не питав: “Ти мене тепер ненавидиш?...” В той момент у мене просто відняло мову на кілька секунд, і саме тоді я, здається, усвідомила, що поняття “нескінченність” - не таке уже й неосяжне та недоступне…

Я ніяк не могла (чи не хотіла) пояснити собі, звідки у мене це постійне відчуття “підвішеного” стану: я не знаю, що робити далі, я не можу визначити, що для мене зараз найважливіше, я просто не розумію, яка мета всієї цієї щоденної метушні, яку ми називаємо життям. А тут раптом така підказка! Мене спровокували зробити один крок. І я згарячу навіть занесла ногу, щоб ступити, а тоді - чи то засумнівалась, чи злякалась, чи розгубилась, чи запанікувала. І не наважилась. І тепер, як канатоходець балансує на одній нозі під стелею цирку, змахуючи інколи руками, щоб не втратити рівновагу, так і я виконую якісь дикі “па” незрозумілих вчинків, щоб не зірватись у ту безодню ненависті. Тільки от канатоходець знає, куди треба дійти, і знає, що крок зробити варто, бо за кілька таких кроків він подолає всю дистанцію і отримає овації глядачів у винагороду за свою сміливість. А що отримаю я, коли завершу отой злощасний єдиний крок, що відділяє любов від ненависті?

Це як патова ситуація в шахах. Тільки в шахах у такому випадку гра завершується внічию і можна починати все спочатку. А в житті ж усе спочатку не почнеш… Та оте коротке запитання наштовхнуло мене не думку, що в житті зовсім необов’язково визначати переможців і переможених. Це в шахах може не вистачити фігур, у грі в карти може закінчитись колода з прикупом, а у футболі головний арбітр може не розщедритись на додатковий час. Але мені ж не треба відстоювати титул гросмейстера, забивати голи, щоб не вилетіти з вищої ліги, чи захищати здобуті боксерські пояси чемпіона. Тому що мого титулу не зможе забрати ніхто. Є такий трофей з нескінченним терміном гарантії, який дається у вічне користування. Що з ним зробити далі - це вже вибір власника. Можна постійно про нього усім кричати, а можна і не згадувати про нього вголос взагалі. Любов - штука нематеріальна, тому місця зайвого не займатиме, пилюкою не обростатиме, і спотикатись об неї ніхто не буде. Класна така штукенція. Світла і добра. Навіть коли її називають сліпою, злою і запопадливою на козлів)))). Фокус лише у тому, що і викинути як непотріб її не можна. Вона не б’ється, не ламається, у воді не тоне і у вогні не горить. І той один крок, яким міряють відстань від любові до ненависті, нічого насправді не міняє. Ті, хто наважується цей крок зробити, закриваються ненавістю ніби щитом, просто в надії на те, що це захистить їх від ще якоїсь криво-іржавої стріли Амура. Ну і ще для того, щоб ніхто не бачив, що любов нікуди не поділась, а живе собі і далі в серці, зблискує інколи вогнем у очах або ще може сльозою скотитись по щоці... Але я не хочу закриватись щитом - навіщо мені така тяжка ноша? Хто виставляє поперед себе щит, повинен усвідомлювати, що йому можуть поцілити в спину. А у мене немає бажання оголошувати війну, палити мости, зводити барикади і відгороджуватись кордоном з колючого дроту байдужості і ворожнечі. Крім того - ніхто ж не ставить обмежень на кількість любові на душу населення, тому замість того, щоб захаращувати своє серце ненавистю, краще залишити там місце на нову любов і сподіватись, що наступного разу у цього трофея буде рівноправний і рівновідповідальний співвласник))

Коли питають: “Ти мене тепер ненавидиш?”, мабуть, думають, що зуміли вичерпати ліміт довіри, терпіння і витримки. Але ліміт любові - нескінченність. І тому, якщо решта почуттів уже існують, то помножені на любов вони не мають шансів вичерпатись. Така от собі “теорема про необмеженість.” Головне не піддавати сумніву аксіому про нескінченність любові)))

P.S. Теореми - це ближче до математики, але я пропоную додати таке от запитання до шкільних випускних екзаменів з української мови:

Оберіть правильну граматичну конструкцію:
Я тебе любитиму
(а) тому що…
(б) навіть якщо...
(в) тільки знаючи що...
(г) незважаючи ні на що…

А тоді видавати атестат зрілості тільки тим, хто правильним вкаже останній варіант)))

For the sake of a variety...

This essay was written as an assessment piece for my English class, but then I thought that I might use it to update my blog too, and let more than 4 people know what I think about the modern technological era. Also, since I noticed that on a regular basis my blog is being checked out in other countries (and in the US in particular) I thought that writing in English is not a bad idea and it may broaden the audience of my blog even more. It would be nice to know who those people reading my blog are, so, feel free to leave your comments ;)

New technology
 is making our lives easier

But isn’t the price too high??? 

Ever since humanity crossed the border

of the third millennium, there's been a technological fever bugging everyone's conscious with the idea that it is a new era now and we all must forget the prehistoric way we lived before and start enjoying all the benefits of the modern cyber world. As we plunge further into the 21st century, we start replacing the good old long-lived reliable tools with more and more new devices whose lifespan is hardly of someone's interest, as we know that there are new and even better devices right around the corner. Captivating design, efficiency and convenience win the customers’ audience easily and even those rare conservative admirers of old days can hardly resist the temptation of new experiences while watching their friends and colleagues exploring and enjoying the latest technological novelties.

Technology is taking over the world. It makes everything simpler, faster, more convenient, and easier accessible. Computers become smaller and more user-friendly, smart-phones and tablets with multiple applications enable us to keep track of news, set up working schedule, monitor the weather and our sleeping phases, book tickets and make hotel reservations, buy food at a supermarket and order home delivery, take photos and videos, share our thoughts and ideas with hundreds of people in just a few clicks and without a single word spoken. Our homes are filled with flat-screen TVs, stereo audio systems, sensor air conditioners, electronic nannies, cordless vacuum cleaners, fuzzy-logic dishwashers and washing machines, fridges with internet connection and all kinds of refined food processors making our home routine and leisure easy and comfortable. The companies developing all the new fancy devices do their best to accommodate our needs and make sure that we all know that ‘Life’s Good’ (LG ©), that on daily basis we use devices ‘Invented for life’ (Bosh ©), drive cars that are ‘The best or nothing’ (Mercedes-Benz ©), learn how to ‘Think different’ (Apple ©) and live our lives to ‘Inspire the world, create the future’ (Samsung ©).

However, ‘every gold bar comes at a price’ - some people say. Shouldn’t we be more careful when sweepingly accepting all the privileges granted to us by the digital world? We tend to seize on the idea of making everything worldwide, Wi-Fi, Hi-Tech, and ready to fly. Hardly do we look back and try to appreciate what we lose while racing after the future. It is out of question that the future will come inevitably. Although, it is equally true that the past will never come back. So, why are we trying to say goodbye to the present so quickly? Why do we happily get rid of things around us that used to be so meaningful and important?

Our daily life, being overfull with all sorts of technological accommodations, is lacking badly for sincere emotions and sympathy. No matter how many new emoticons will be designed, they will never become an equal substitute of a true friend’s smile. No matter how many gigabytes a computer’s hard drive can store, it doesn’t give a shred of the impression one can get while walking between endless bookshelves at a huge library with real paper books. People stopped talking. They chat. People stopped writing each other thoughtful letters where handwriting could tell you more than the text itself. They e-mail now. People start to rely on technology and trust it more than their common sense.

If it hadn’t been for the human nature always striving for better living conditions, we would probably still live in caves and eat raw meat. It is only natural that Homo Sapiens continue creating and inventing. The necessity of the rate at which all the tech innovations flash by seems questionable though. In the rush of what appears to be a competition among different manufacturers simply trying to show off in front of each other, the mankind can hardly make a pause to reflect on what has been achieved by now and what the implications and consequences are. New technology does make our lives easier. If only we could have enough time to take it easy...