середа, 30 листопада 2011 р.

Читати чи не читати - ось питання...

-->
Оказывается, так много фильмов снято про меня.
И пьесы Шекспира… они мне всегда нравились, но
казалось, что Шекспир что-то как-то переборщил,
как-то он чересчур сильно… А тут читаешь снова,
и думаешь:
Что-то Шекспир даже не дописал. Можно
было посильнее. И надо было ему у меня кое-что
спросить. Я бы ему рассказал, как оно бывает…

© Евгений Гришковец, «Планета»

  -->
Я не пам’ятаю першу прочитану в своєму житті книжку. Як і не пам’ятаю від неї вражень. Може то була саме та історія про гусака з індиком, яку у моєму виконанні записали на касету, і ще не так давно ту касету можна було знайти вдома і почути, як я розсміялась посеред казки і ледве змогла дочитати її до кінця. Хоча зараз та казка зовсім і не видається мені смішною. Повчальна така й серйозна притча... Казку змінили? Точно ні. Змінилась я. І кожна книжка, прочитана мною тоді, в дитинстві, зараз сприймається вже зовсім не так.

Було б цікаво зараз глянути на записи у своїй дитячій бібліотечній картці і згадати, що я читала. І який був критерій вибору? Точно не кількість малюнків: те, що якість малюнків далеко не завжди відповідає якості змісту, я вловила досить швидко. Але вибір треба було робити. З-поміж сотень книжок вибрати ту одну, яку тобі грізна тьотя-бібліотекар впише до картки і дозволить взяти додому. А чого одну – бо тьотя-бібліотекар не допускає думки, що дитина в 6 років може осилити більше. Тільки то пусте, бо до бібліотеки не забороняють ходити двічі на день )) Тільки от вибір... Спочатку можна переглянути книжки з найпошарпанішими палітурками – їх точно багато хто вибирав, мабуть, було за що. Це зараз я розумію, що такий критерій не найкращий. Причому це стосується не тільки книжок, а і людей також... Крок номер два – перебрати книжки, які тільки сьогодні повернули, і які вищезгадана тьотя-бібліотекар ще не встигла розставити на полиці. Шанси знайти щось цікаве є, але не дуже великі, бо не я одна така хитра... Крок номер три – наважитись попросити все ту ж славнозвісну “хазяйку мідної гори” дістати хоч кільки книжок з верхніх полиць – а ну ж раптом мені пощастить і той, хто міг шукати те, що і я, був такого ж як і я зросту, але мав менше нахабності :)

Як я обираю книжки зараз? Останній варіант все ще інколи актуальний – високі стелажі з книгарень нікуди не поділись:) Але пошук нових історій з новими героями тепер не пріоритет. Це в дитинстві більшості дівчат цікаво “приміряти” до себе ролі все нових і нових принцес і порівнювати між собою лицарів і принців, обираючи найкращого. В цьому немає нічого поганого, але з часом все одно розумієш, що принцесою бути – не таке вже й велике щастя, титуловані принци – розкіш недоступна (і я б сказала - непотрібна), а щоб погодитись на кришталеве взуття – треба бути ідіоткою. І останній висновок явно не на користь Попелюшки...

Я тепер шукаю в книжках те, що мені близьке й знайоме. Дуже рідко я заходжу в книгарню з метою купити щось конкретне. Не люблю читати анотації до книг чи чужі відгуки. Титул “Бестселлер” діє на мене досить відштовхуюче – ніколи не купую речі лише тому, що це модно. Я просто беру з полиці книжку навмання, розгортаю на будь-якій сторінці, читаю кілька речень і запитую сама себе: “Які у мене з цим асоціації?” Бо з якогось часу книжки перестали існувати окремо від подій у моєму житті. Все, про що я читаю, якось вплітається в павутину днів, місяців і років, це все так чи інакше стосується мене. Інколи це безпосереднє знайомство з авторами чи героями книг, інколи – безпосереднє знайомство з місцем, де розгортаються події, а у переважній більшості випадків – це безпосереднє знайомство з емоційним станом, який я описувати сама не бралась, бо не знала як, а от у якогось письменника це вийшло дуже близько до істини... Я шукаю в книжках відповіді на ті питання, на які поки що ніхто мені не відповів. А також на ті питання, які я поки що не поставила. Чому не поставила? Як знайду книжку з відповіддю на це питання – відразу порекомендую. Бо у мене є кілька варіантів відповіді і я не знаю, якому віддати перевагу))

Одна з причин – сама не люблю недоречних запитань. Ні, не “незручних”, бо “незручними” вони можуть залишатись завжди, але за певних обставин вони сприймаються нормально і відповідь дати не так уже й складно. А недоречність – це та маленька деталь, яку інколи складно передбачити і дуже часто легко допустити. І цим усе зіпсувати. Недоречні запитання у більшості випадків залишаються без відповіді і без шансу на повторне виникнення. І от поки я намагаюсь визначити ступінь доречності моїх питань, доводиться миритись із незнанням... Деякі питання у моєму розумінні просто належать до категорії “табу”. Змалку виробився своєрідний умовний рефлекс: певних тем люди уникають, і зайві питання задавати марно. Знаю по собі: якщо я не хочу про щось говорити, то знайду десять причин уникнути розмови, а коли захочу – сама дам той один необхідний для неї привід.

Це може видатись марною справою – шукати відповіді, не задавши запитання, але... Якщо я в книжках впізнаю свої емоції і почуття, чому не можна припустити, що інші люди відчувають те ж саме? Інші ж теж можуть впізнавати у книжкових героях себе... І мій критерій вибору книжок точно не унікальний – не я одна приміряю книжки до свого досвіду. Думаю, Евріпід не образиться, якщо я його трошки перефразую: “Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, хто ти...” А якщо ще додати “яку ти музику слухаєш і які ти фільми дивишся” – то можна дізнатись досить багато... Це, звичайно, не допоможе скласти точний психологічний образ людини і відтворити всю історію її життя. І скільки книжок я б не прочитала – одну чи вісім – мої непоставлені питання нікуди не щезнуть. Вони дочекаються того моменту, коли я вважатиму їх доречними. Або дочекаються того єдиного приводу для розмови, коли мені може і не доведеться задавати зайвих запитань...

четвер, 17 листопада 2011 р.

"Дай мені знак, слів не кажи..." (с) Славко Вакарчук


Колись давно люди не вміли писати. Не було у них ні паперу ні ручок, ні, тим більше, комп’ютерів. Хотіла б я подивитись на ту людину, яка першою відчула необхідність намалювати на землі чи на стіні у печері якісь символи... Те, що ми тепер називаємо “літери” і “слова”. Цікаво, то був чоловік чи жінка? Історики можуть спекулювати зараз, пояснюючи першопричини виникнення писемності якоюсь банальною необхідністю рахувати вбитих мамонтів чи описувати наскільки героїчно вони були вбиті. А може то просто була людина, яка не вміла говорити? Чи може вміла, але не мала з ким говорити... Чи може говорила, але відчувала, що марно... Може, писемність виникла у надії на те, що слова-картинки люди розумітимуть краще ніж слова-звуки?

Хтось хотів, щоб його зрозуміли. Настільки сильно хотів, що не полінувався придумати свою систему символів і навчити їй інших. Це ж точно був хтось “білою вороною” в племені і замість того, щоб з гострим списом бігати на полюванні, шкрябав ним по стінах печери, чим напевно добряче дратував своїх родичів. Це я зараз можу писати тут усілякі нісенітниці і нікому від цього не зле, бо нікому не треба ділитись зі мною чесно впольованою дичиною. Але чого, питається, Я тут оці нісенітниці “шкрябаю”?.. 
Мотиви, власне, ті ж самі...

Ніби і говорити вмію. Навіть кількома мовами. Але мовчати вмію краще. Мабуть, тому, що дуже добре усвідомлюю, що можу наговорити дурниць. Коли щось просто скажеш – виправити вже нічого не можна. А написане на папері можна закреслити, порвати, спалити... для написаного в електронному варіанті взагалі є прекрасний варіант “delete” – мила ілюзія того, що все і завжди можна відкоригувати :)

Це одна причина. А інша (та що справжня) – це страх перед миттєвою негативною реакцією. Я завжди любила писати листи саме тому, що ніхто не може перебити на півслові, збити з думки, повернути розмову в зовсім інше русло і так і не дати сказати найголовнішого. Можливість написати – це своєрідна фора, яку надаєш сам собі. І коли пишеш – голос не тремтить. І немає спокуси відвести погляд. Тобто, немає необхідності це робити. Бо немає очей навпроти... Хоча, в цьому й найбільший недолік листів. Тому я люблю їх писати, але не всім. 

Говорити я теж люблю. Але не завжди і не з усіма. Факт залишається фактом: якщо хочете отримати від мене нормальну чітко сформульовану відповідь – заставте написати. Бо читати думки уміють не всі. Деякі люди вміють, але навіть цього не усвідомлюють. Задають запитання і моментально дають на нього відповідь, озвучуючи мої думки вголос. А потім ще додають: “Мені тебе ніколи не зрозуміти...” і я, радо скориставшись з нагоди, починаю прикидатись ніби і справді всі запропоновані тільки що варіанти відповідей навіть і близько не мають зі мною нічого спільного. Хоча так буває дуже рідко, бо переважно я, перебуваючи в шоці від того, що в моїх думках копирсаються як у власних, просто втрачаю здатність і, що найголовніше – бажання брехати. Бо я розумію, що це не має сенсу. Тебе ж все одно бачать наскрізь... От тоді і зникає різниця між “говорити” і “писати”. Бо з’являється надія на те, що сказані тобою слова розуміють не гірше карлючок на папері. І діалог, в якому на твоїх двадцять розгорнутих реплік припадає три-чотири репліки на зразок “Ну...”, “Так...”, “Хммм...” чомусь сприймається повноцінною розмовою. Нехай навіть залишається усвідомлення того, що впевненості у стовідсотковому розумінні не буде ніколи. Це всього-навсього залишає теми для дискусій – хіба від цього комусь має бути погано? 

Покальчук писав, що “Пізнати іншу людину — це насамперед навчитися бачити її без маски”. Хоча навіть без “маски” іншу людину до кінця зрозуміти неможливо. Її можна такою прийняти і сподіватись, що як тільки та людина сама для себе щось зрозуміє і пояснить – вона захоче поділитись і з вами, якщо тільки ви дійсно хочете бачити її без маски, хочете розуміти її вчинки, її слова і її мовчання, якщо вам не байдуже чому та людина мовчить, і тим більше - якщо це та людина, заради якої ви готові на все :)