-->
-->
Оказывается, так много фильмов снято про меня.
И пьесы Шекспира… они мне всегда нравились, но
казалось, что Шекспир что-то как-то переборщил,
как-то он чересчур сильно… А тут читаешь снова,
и думаешь: “Что-то Шекспир даже не дописал. Можно
было посильнее. И надо было ему у меня кое-что
спросить. Я бы ему рассказал, как оно бывает…”
И пьесы Шекспира… они мне всегда нравились, но
казалось, что Шекспир что-то как-то переборщил,
как-то он чересчур сильно… А тут читаешь снова,
и думаешь: “Что-то Шекспир даже не дописал. Можно
было посильнее. И надо было ему у меня кое-что
спросить. Я бы ему рассказал, как оно бывает…”
© Евгений Гришковец, «Планета»
-->
Я не пам’ятаю першу прочитану в своєму житті книжку. Як і не пам’ятаю від неї вражень. Може то була саме та історія про гусака з індиком, яку у моєму виконанні записали на касету, і ще не так давно ту касету можна було знайти вдома і почути, як я розсміялась посеред казки і ледве змогла дочитати її до кінця. Хоча зараз та казка зовсім і не видається мені смішною. Повчальна така й серйозна притча... Казку змінили? Точно ні. Змінилась я. І кожна книжка, прочитана мною тоді, в дитинстві, зараз сприймається вже зовсім не так.
Було б цікаво зараз глянути на записи у своїй дитячій бібліотечній картці і згадати, що я читала. І який був критерій вибору? Точно не кількість малюнків: те, що якість малюнків далеко не завжди відповідає якості змісту, я вловила досить швидко. Але вибір треба було робити. З-поміж сотень книжок вибрати ту одну, яку тобі грізна тьотя-бібліотекар впише до картки і дозволить взяти додому. А чого одну – бо тьотя-бібліотекар не допускає думки, що дитина в 6 років може осилити більше. Тільки то пусте, бо до бібліотеки не забороняють ходити двічі на день )) Тільки от вибір... Спочатку можна переглянути книжки з найпошарпанішими палітурками – їх точно багато хто вибирав, мабуть, було за що. Це зараз я розумію, що такий критерій не найкращий. Причому це стосується не тільки книжок, а і людей також... Крок номер два – перебрати книжки, які тільки сьогодні повернули, і які вищезгадана тьотя-бібліотекар ще не встигла розставити на полиці. Шанси знайти щось цікаве є, але не дуже великі, бо не я одна така хитра... Крок номер три – наважитись попросити все ту ж славнозвісну “хазяйку мідної гори” дістати хоч кільки книжок з верхніх полиць – а ну ж раптом мені пощастить і той, хто міг шукати те, що і я, був такого ж як і я зросту, але мав менше нахабності :)
Як я обираю книжки зараз? Останній варіант все ще інколи актуальний – високі стелажі з книгарень нікуди не поділись:) Але пошук нових історій з новими героями тепер не пріоритет. Це в дитинстві більшості дівчат цікаво “приміряти” до себе ролі все нових і нових принцес і порівнювати між собою лицарів і принців, обираючи найкращого. В цьому немає нічого поганого, але з часом все одно розумієш, що принцесою бути – не таке вже й велике щастя, титуловані принци – розкіш недоступна (і я б сказала - непотрібна), а щоб погодитись на кришталеве взуття – треба бути ідіоткою. І останній висновок явно не на користь Попелюшки...
Я тепер шукаю в книжках те, що мені близьке й знайоме. Дуже рідко я заходжу в книгарню з метою купити щось конкретне. Не люблю читати анотації до книг чи чужі відгуки. Титул “Бестселлер” діє на мене досить відштовхуюче – ніколи не купую речі лише тому, що це модно. Я просто беру з полиці книжку навмання, розгортаю на будь-якій сторінці, читаю кілька речень і запитую сама себе: “Які у мене з цим асоціації?” Бо з якогось часу книжки перестали існувати окремо від подій у моєму житті. Все, про що я читаю, якось вплітається в павутину днів, місяців і років, це все так чи інакше стосується мене. Інколи це безпосереднє знайомство з авторами чи героями книг, інколи – безпосереднє знайомство з місцем, де розгортаються події, а у переважній більшості випадків – це безпосереднє знайомство з емоційним станом, який я описувати сама не бралась, бо не знала як, а от у якогось письменника це вийшло дуже близько до істини... Я шукаю в книжках відповіді на ті питання, на які поки що ніхто мені не відповів. А також на ті питання, які я поки що не поставила. Чому не поставила? Як знайду книжку з відповіддю на це питання – відразу порекомендую. Бо у мене є кілька варіантів відповіді і я не знаю, якому віддати перевагу))
Одна з причин – сама не люблю недоречних запитань. Ні, не “незручних”, бо “незручними” вони можуть залишатись завжди, але за певних обставин вони сприймаються нормально і відповідь дати не так уже й складно. А недоречність – це та маленька деталь, яку інколи складно передбачити і дуже часто легко допустити. І цим усе зіпсувати. Недоречні запитання у більшості випадків залишаються без відповіді і без шансу на повторне виникнення. І от поки я намагаюсь визначити ступінь доречності моїх питань, доводиться миритись із незнанням... Деякі питання у моєму розумінні просто належать до категорії “табу”. Змалку виробився своєрідний умовний рефлекс: певних тем люди уникають, і зайві питання задавати марно. Знаю по собі: якщо я не хочу про щось говорити, то знайду десять причин уникнути розмови, а коли захочу – сама дам той один необхідний для неї привід.
Це може видатись марною справою – шукати відповіді, не задавши запитання, але... Якщо я в книжках впізнаю свої емоції і почуття, чому не можна припустити, що інші люди відчувають те ж саме? Інші ж теж можуть впізнавати у книжкових героях себе... І мій критерій вибору книжок точно не унікальний – не я одна приміряю книжки до свого досвіду. Думаю, Евріпід не образиться, якщо я його трошки перефразую: “Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, хто ти...” А якщо ще додати “яку ти музику слухаєш і які ти фільми дивишся” – то можна дізнатись досить багато... Це, звичайно, не допоможе скласти точний психологічний образ людини і відтворити всю історію її життя. І скільки книжок я б не прочитала – одну чи вісім – мої непоставлені питання нікуди не щезнуть. Вони дочекаються того моменту, коли я вважатиму їх доречними. Або дочекаються того єдиного приводу для розмови, коли мені може і не доведеться задавати зайвих запитань...
