Коли хтось у розмові зачіпає тему теорії
відносності, в моїй уяві завжди виринає одна і та ж картинка: як мій
вчитель фізики захоплено розповідає про різні системи відліку часу, ілюструючи
це все на дошці "високохудожніми" плоско-тривимірними системами
координат і наводячи нові й нові приклади, щоб донести до нашого розуміння
теорію Ейнштейна. Але при цьому він навіть не здогадується, що найкращою
демонстрацією теорії відносності в дії виступає він сам. Бо поки він натхненно
витанцьовує перед своїми учнями, в його рухомій системі час летить ой як
непомітно швидко (настільки непомітно, що доводиться затримувати нас на
перерві). Тоді як у моїй системі координат, намертво закріпленій розкладом
уроків до цієї парти саме у цьому кабінеті, інколи починає здаватись, що час
іде у зворотньому напрямку і ніяк не хоче наближатись до завершення лекції...
Насправді ж, час ішов собі як звичайно, так
як він завжди йде. І хоч наше суб’єктивне сприйняття темпу розвитку подій
певним чином залежить від нашої поведінки в конкретний момент, за певних
обставин усі теорії раптом ідуть коту під хвіст, коли якийсь Ейнштейн-самоучка
“делікатно” нагадує вам про те, що як би ви не уникали годинників звичайних і
як би не запевняли себе і всіх навколо, що час – це величина відносна,
матінка-природа виявилась надзвичайно щедрою до певної частини людства і на
додачу до всіх пісочних, механічних, електронних, кварцових, чи ще хтозна яких
точних годинників, подарувала нам годинники біологічні. І час, відміряний ними,
– величина абсолютна, маніпуляціям різних теорій непідвладна і спливає
невпинно... І не те щоб я ніколи над цим не задумувалась, просто ті методи
розв’язання проблеми швидкоплинності біологічного часу, які спадають на думку,
чомусь не видаються мені найкращим варіантом. Хоча багато хто це вважає цілком
прийнятним. От вам і ще один аспект відносності... Вона скрізь і в усьому, і
нові її прояви щоразу вражають.
Донедавна я була переконана, що ввічливий
таксист ні за що не запалить цигарку в салоні автомобіля, не запитавши згоди на
це пасажира. І коли у Бейруті водій таксі замість того, щоб запитати, чи можна
палити взагалі, простягнув мені пачку цигарок і запропонував запалити першою –
я сприйняла це якось... не сприйняла я цього взагалі, коротше кажучи. І перша
думка була: “За кого він мене має???” Та коли такий же жест наступного дня
зробив інший таксист, а потім іще один – до мене дійшло, що це просто такий
своєрідний вияв поваги. Біда тільки в тому, що від усвідомлення цього факту
вдихати цигарковий дим приємніше не стало. Точно так як і від усвідомлення
швидкоплинності часу я не кинулась раптом надолужувати втрачене і спішити жити,
щоб встигнути те, що всі нормальні люди встигають зробити за життя...
Думаю, ключове слово останньої фрази – нормальні:) Існує певний набір стереотипів, за яким діагностують нормальність. В
основному все обертається навколо трійці “одруження-діти-кар’єра”, причому
зовсім не обов’язково в такому порядку)). І якщо до певного віку в цій схемі
залишається хоча б одна прогалина – о, горе вам! І всім сусідам і знайомим
горе, бо кому як не їм за вас хвилюватися і нарікати на вашу долю))) Такі стереотипи
– інструмент все тіє ї ж теорії відносності, набір критеріїв, який змушує кожну
людину почувати себе в кращому чи гіршому становищі відносно інших.
Перепрошую – виконання чи невиконання цих критеріїв являється мірою вашої
успішності лише в очах інших людей. Бо елементарна наявність штампу
в паспорті, дітей за вашим обіднім столом і джерела щомісячних прибутків дивним
чином не являється гарантією того, що така людина – це людина щаслива, тобто,
Homo faustus... Це майже як те, що я завжди вважала, ніби Празький торт так
називається тому, що його придумали в Празі. Але для того, щоб зруйнувати цей
стереотип, було достатньо двогодинного перельоту і ще кількох годин вештання
центральними вулицями Праги від кав’ярні до кав’ярні по снігу і морозу :) Як
виявилось, назва ні до чого не зобов’язує. І які б ярлики не вішало на людину
оточення – це не зобов’язує її почуватись нещасною. І, зрештою, щастя кожен
розуміє по-своєму. Кожна людина в поняття “щастя” вкладає свій зміст. І тому на
питання про щастя відповідати складно. Чи я б сказала, у більшості
випадків – марно. Навіть якщо двоє людей розмовляють однією мовою, не факт, що
вони розмовляють про одне і те ж щастя. І визначити, хто з них двох щасливіший,
було б непросто.
Але попри те, деякі служби умудрились навіть
порівняти щастя цілих націй. Я до таких досліджень ставлюсь досить скептично
(як і до будь-якої статистики), але той факт, що українців поставили на 73-є
місце, якось не дуже потішив. Насправді ж ті дослідники просто не посоромились
щастям назвати те, що ми, українці, називаємо добробутом. А від щоденного
добробуту до щастя, в моєму розумінні, – далеко і не видно. Вочевидь, в деяких
мовах такої суттєвої різниці в значеннях немає. Мабуть, там щастя сприймається
як щось банальне і буденне. А для українців – це щось трансцендентне і
омріяно-невловиме. І скільки б філологи не писали дисертацій на тему семантики,
вони, мабуть, ніколи не зможуть пояснити, чому між різними мовами існує така
прірва в розумінні деяких понять, і тим більше не зможуть знайти способів, як
ту прірву подолати. От я: вчила, вчила англійську мову, а потрапила до Англії –
і зробила для себе відкриття. Ви, скажімо, на запитання про те, чи можна купити
квиток на поїзд, багато разів чули від співробітника залізничних кас відповідь:
“Звичайно, любов моя!” ? А офіціанти в наших ресторанах часто запитують
відвідувачок: “Моя люба, вам каву з корицею чи без?”? Може я в Києві не в тих
касах квитки купую? Чи офіціанти мені якісь нечемні траплялись? У нас же не
“розкидаються” любов’ю наліво і направо – не заведено у нас так. В
українській мові достатньо інших слів для того, щоб бути ввічливими і
привітними. Для більшості людей любов належить до того ж вищого рангу понять,
що і щастя (класичний приклад про любов до смаженої картоплі я до уваги не беру
– я тут про людські емоції, а не гастрономічні вподобання).
Не знаю, чи проводились якісь дослідження у
цьому напрямку, але я майже впевнена, що говорячи про свої емоції, слово
“люблю” середньостатистичний українець вживає не так уже й часто. Від невпевненості
і страху обманути когось і себе заодно, ми навмисно уникаємо цього слова,
використовуючи десятки інших, які за своєю семантикою можуть не мати нічого
спільного із закоханістю. І щедро доповнюючи ці слова вчинками, жестами,
поглядами, чи зрештою – мовчанням, ми маємо на увазі одне і те ж – щиру любов.
А мешканці Туманного Альбіону говорять про любов скрізь і всім, маючи при цьому
на увазі... та нічого вони не мають на увазі! Це у них таке своєрідне вставне
слово, яке переважно не несе ніякого смислового навантаження. Між іншим, у тому
рейтингу щастя, де ми на 73-му місці, британці займають 17-те. Частково,
мабуть, завдяки тому, що частіше говорять про любов))
Можливо, так було не завжди і, можливо, я занадто сильно
узагальнила, але написана Шекспіром історія Ромео і Джульєтти тепер вже не
видається настільки романтичною, а його сонети набувають значно прозаїчнішого
змісту... Хоча, хіба зараз має значення, що мав на увазі Шекспір сотні років
тому? Головне – як це сприймаємо зараз ми. Усе відносно...
