Як пишуть в передмовах до деяких романів – “Усі дійові
особи даної історії є вигаданими героями і будь-яку схожість з реальними
подіями просимо вважати випадковою...”, чи щось на зразок цього. Власне, всі
претензії не до мене, а до автора оригінального тексту – людини на ім’я Гордон
Метью Томас Самнер (до Стінга, одним словом). Почути саму пісню і прочитати текст в англійському
варіанті можна тут: http://www.youtube.com/watch?v=DNZQkhNpFFc
.
Звичайно ж, переклад я робила не
дослівний, і зміст пісні трохи піддався моєму креативізму (це дійсно таке
слово, а не “кретинізм” з двома помилками ))). І я щиро сподіваюсь, що
професійні літератори і знавці ямба-хорея-дактиля і іншої напасті (чи то
анапеста...) до мого блога не доберуться, бо віршований розмір тут
як-мені-хотілося-і-як-виходило :))
***
Щоразу, як згадую
твоє ім’я,
чи знову обличчя твоє уявляю,
коли найсолодше
вино на вустах –
я наче присутність твою відчуваю…
І наче ніщо вже не валиться з рук,
і ніби ніколи й
не було розлук!
Та душу знов сумніви враз обступають,
що шансів на
щастя в нас разом немає…
І навіть коли
мене сон обіймає,
чи знову безсоння ночами доймає,
коли навертаються
сльози від болю
і знову емоції рвуться на волю,
коли у молитві до
неба звертаюсь,
коли в своїх рішеннях я сумніваюсь,
твоє промовляю
ім’я…
І хай навіть небо
густі вкрили хмари,
і в світі усе
шкереберть знов летить
я знаю, що це все
це мине незабаром,
я знаю – все
зміниться саме в ту мить...
Коли я твоє
вимовляю ім’я,
коли це мені заміняє молитву,
я більшого щастя
не можу просити,
і радість словами цю не пояснити.
В хвилину, коли
мене сон обіймає,
коли від безсоння я спокій втрачаю,
коли ледве
стримую сльози образи
і хочу забути про все і відразу,
коли на колінах
молю й заклинаю,
коли в те, що вірила, віру втрачаю
я вголос твоє
промовляю ім’я,
бо це вже єдина молитва моя...
Коли скрізь безвихідь і розчарування,
і сльози вже марні, й безглузді
зізнання,
коли все дратує і
сенсу не має,
коли я від страху на мить завмираю,
коли сонце знову густі вкрили хмари
і світ весь в пітьмі – всюди війни і
чвари,
я знову на щастя
втрачаю надію,
що ми будем разом – вже навіть не мрію…
Коли проти мене і
дощ цей, і вітер,
і сонце не сміє світити і гріти,
коли що не день –
біль розлуки і втрати,
яких я б хотіла забути й не знати,
коли я у розпачі
знов на колінах,
коли я не знаю, у чому причина
твоє промовляю
ім’я...
Коли я одна і
навколо лиш морок,
Коли я вразлива й
самотність – мій ворог,
Коли на межі між
життям і між смертю,
Коли я не плачу
лише через впертість...
Я знову твоє
промовляю ім’я,
і риси знайомі в уяві зринають
такою є моя
молитва...
Коли найсолодше
вино на вустах,
я наче присутність твою відчуваю…
І навіть коли
мене сон обіймає,
чи знову безсоння ночами доймає,
коли навертаються
сльози від болю,
чи знову емоції рвуться на волю,
коли на колінах молю й заклинаю,
коли в те, що
вірила, віру втрачаю,
я тихо твоє
промовляю я ім’я –
тепер це єдина молитва моя...
І байдуже,
скільки ще часу мине,
Я впевнено можу
сказати одне:
Ми будемо вдвох – ти і я.
Той день
обернеться на вічність для нас
я вірю і знаю...
і лиш раз у раз
твоє промовляю
ім’я...
