Змішались в купу люди і... меблі...

Те, що я тут напишу цього разу, може комусь не сподобатись, хтось може з цим абсолютно не погодитись, хтось може за це на мене розсердитись – як собі хочете... Там має бути  хрестик або невеличка червона кнопка у верхньому куті вашого браузера (лівому чи правому – залежить від того, яким із технологічних досягнень людства ви користуєтесь і наскільки добре ви відрізняєте лівий бік від правого :)), так от поки не пізно – натискаєте на ту кнопку і спокійно відпочиваєте від мого “блогерства” :)

Якось одна з моїх знайомих дуже здивувалась і довго сміялась, коли почула, як я порівнюю людей із меблями. І я так і не знаю, що саме її розсмішило і здивувало – можливо, мої метафори, а можливо, той факт, що я ставлюсь до меблів зовсім не так як вона (те, що до людей ми ставимось по-різному, вже з’ясувалось давно). Я не мала на меті когось образити чи принизити, та й зрештою, меблі – річ у побуті корисна і навіть необхідна, тому для деяких людей порівняння зі, скажімо, диваном могло б значно підняти їхній авторитет в плані корисності для суспільства. Але я трохи не про те... Того разу я сказала, що деякі люди в нашому оточенні – наче меблі. Створюють приємний інтер’єр, виконують мовчки якісь свої певні обов’язки, роблять наше життя комфортним, а ми на них не звертаємо уваги. Ми просто користуємось меблями, бо всі так роблять, а спитай мене, з чого зроблена в моїй кімнаті шафа – я й кольору можу не пригадати, не кажучи вже про те, з якого саме вона матеріалу. І так триває до того моменту, поки одного ранку ти не тріснешся лобом об тобою ж відкриті двері тієї злощасної шафи. І тоді від болю проясняється щось в голові і ти раптом усвідомлюєш: ШАФА... Причому, як правило, з якісного матеріалу, гарного дизайну, ще й пасує до решти інтер’єру... Просто, ті меблі, якість яких не дуже, до того моменту вже зазвичай виходять з ужитку. Ми їх, можливо, купуємо частіше (бо дешевше), помічаємо поруч із собою швидше (бо ламаються оперативно), але і запросто позбавляємось від них. Термін придатності у них короткий. А тут раптом – така ШАФА...

І от мені вистачило клепки сказати, що деякі люди – це ніби меблі, яких ми не помічаємо... Ще раз нагадую – червона кнопка вгорі нікуди не зникла. Не хочете бути шафою – не соромтеся і тисніть на хрестик))

Але замість того можете спробувати пригадати людей, які вас оточують щодня. Що ви про них знаєте? Невже вони всі – просто випадкові “елементи інтер’єру”? Чому ви опинилися з ними поруч? І чи багато з тих людей знають щось про вас?

Нам інколи здається, що ті люди, те оточення, яке ми маємо зараз, – це ніби кімната у готелі чи винайнята квартира. Тимчасові і несуттєві. Нам хочеться чогось свого власного і обов’язково особливого. І замість того, щоб насолоджуватись якістю і комфортом, який є тут і зараз, ми в уяві малюємо собі портрет-дизайн тих особливих-недоступних меблів-людей.
І часто помиляємось, коли мимохіть помітивши щось нове (чи когось нового) прагнемо це отримати, бо такого ще ні в кого не було, а оскільки це щось особливе, то воно стає таким до смертельної необхідності бажаним...

Ми дуже часто визначаємо “особливість” неправильно. Для речей, зазвичай, критеріями стають ціна і країна виробника. Ну а для людей, відповідно - заможність і країна походження.
Це інколи скидається на загальнонаціональну патологічну потребу ганятись за імпортом)) Спілкування з іноземцями нам усім додає якогось особливого іміджу, шарму, чи як там ще це можна назвати... Принаймні багато людей сприймають це саме так. Бо знову ж таки – це незвично, це трохи “не так як усі”, комусь це може здаватись гарною перспективою. А потім це стає просто модно. А потім у багатьох людей складається враження, що, взагалі всі дівчата тільки того й прагнуть, щоб вискочити заміж за іноземця... Насправді, тут і прагнути дуже не треба: як на біду десь постійно беруться ті іноземці - такі підступно-невідступні і наполегливі без міри)) І чомусь на думку віразу спадає анекдот одного викладача філософії про те, як охарактеризувати чоловіка-зануду :) І от, ще не усвідомлюючи того, яке “особливе щастя” тобі звалилось на голову, ти вже чуєш радісно-заздрісні коментарі подруг і знайомих про те, як це і “круто”, і “ух-ти”, і “пощастило”. І ніхто з них вже не згадує про те, що не так давно ти цілком серйозно просила дати тобі добрячого штурхана при перших же твоїх намаганнях втнути щось ідіотське. Які там штурхани? Навіть коли в момент якогось просвітління ти думаєш: “Я ж ніколи такого не хотіла... може кинути ту ідіотську затію, поки не пізно?”, обов’язково знайдеться хтось такий розсудливий, хто скаже: “А що ти втрачаєш? І хіба у тебе є зараз інші варіанти?” Всі спостерігатимуть осторонь, чекаючи поки ти зрештою таки наступиш на свої власні граблі і отямишся. І якщо пощастить – досить швидко усвідомиш, що краще було б зовсім без варіантів, ніж з таким “джек-потом.” А як варіант – довго бродитимеш наче в тумані, не помічаючи нічого і нікого навколо.
Поки одного разу не наштовхнешся на оту саму ШАФУ...