Хотілося б знати, хто керує подіями в нашому житті. Фізики переконують, що наскільки б хаотичною не була система, вона завжди є детермінованою. І всі її наступні положення відомі наперед. Просто вони відомі не всім. Принаймні не нам. Може і краще, що невідомі, завжди лишається можливість сподіватись на краще. Чекати такого розвитку подій, якого ми хочемо. І вірити, що все, що трапляється – на краще. ТОЙ, хто знає, як все має статись, ТОЙ, хто керує всіма подіями, знає і як краще.
Інколи просто здається, що ми всі - маріонетки в чужих руках. Величезний театр під назвою "Світ". І написаний кимось сценарій не підлягає обговоренню. Інколи добре бути актором - ти просто виконуєш те, чого хоче режисер, і не несеш відповідальності за свої вчинки. А інколи хочеться звільнитись, спалити сценарій і почати все заново, але згадується вислів - "Рукописи не горять..." І кожен має зіграти свою роль до кінця...

Виставу зірвано. Завіса... Це фіаско. Оркестр незіграний, актор не знає ролі. Єдине, що вдалось - яскраві маски: такі живі й вражаючі до болю. Моя улюблена - закоханості маска - тобі пасує, ти, напевно, знаєш. А я приміряти хотіла б маску щастя... Наш режисер дозволить? Як гадаєш? Я спробую свій погляд приховати - він не помітить, що сумують очі. І ти не видай нашу таємницю - я маску смутку міряти не хочу. Щастю лиш мить відведено в спектаклі, Я вивчу роль - там реплік небагато... Чому я плачу? Плачуть і від щастя. Лише б дозволили мені цю роль зіграти...

Місто левів і кольорової бруківки

Чомусь на вузьких вуличках Львова простір і свобода відчуваються набагато сильніше ніж на широких проспектах Києва. Мабуть, у мене це відчуття виникає тому, що у Львові я можу дозволити собі не думати про всі ті проблеми і обов'язки, які трохи сковують мене в Києві. Київ для мене - дім. А у Львові я завжди в гостях. А ходити в гості зі своїми проблемами - нечемно. В гості беруть лише гарний настрій і світлі емоції.

Про Львів написано багато, це місто зачаровувало мільйони людей і удостоїлось безлічі епітетів і метафор, воно у кожного викликає свої асоціації. І коли приїжджаєш до Львова вдруге, втретє, вдесяте, все одно щоразу є щось, що тебе вражає по-новому. Але перші враження не забуваються ніколи. Так як Київ мене 22 роки назад вразив своїм дивовижним фонтаном (якого вже немає, на жаль...) і візками з "Ескімо", які до того я бачила лише на екрані чорно-білого телевізора, так Львів дивував мене величазною люстрою на центральному автовокзалі міста, яка нагадувала гроно білого винограду, і кольоровою бруківкою-вишиванкою. В Києві такої бруківки немає. Колись у моєму рідному містечку центральна вулиця була вимощена такими гладенькими камінцями, які потім хтось додумався залити смолою. На щастя, у Львові цього не зробили, і щоразу, коли я приїжджаю у Львів, я можу прогулятись по цій кольоровій бруківці знову.

Всі знають, що у Львові дуже багато левів. А ще там багато книгарень, аптек, перукарень і дуже затишних кав'ярень. До Львова варто їхати хоча б заради того, щоб відчути смак львівської кави. Необов'язково ходити по музеях (яких там море), досить побродити старими вуличками, посидіти у сквері - і ви обов'язково полюбите це місто і захочете обов'язково туди повернутись ще раз.