Якщо понишпорити в давніх записниках перед тим, як їх викидати, і не полінуватись прочитати, що там "нашкрябано", то можна натрапити на таке...
Чому любов приносить людям стільки болю і страждань? Хвилини радості і емоційного піднесення чомусь так швидко минають і забуваються, зникають за щільною завісою розчарування, зневіри, образ, болю… Любов… Ніхто не може визначити це поняття так, щоб всі інші з таким визначенням погодились. Кожен малює любов для себе іншими фарбами, кожен бачить її в іншому ракурсі. Написано стільки віршів, співано стільки романсів, сказано стільки ніжних слів… Чому ж навколо стільки самотніх людей і розбитих сердець? Чому у тієї жінки, що йшла з букетом троянд був такий сумний погляд, а по щоці котилась сльоза? Від вітру? Чому той молодий хлопець вже втретє чекає когось так довго на розі цих двох вулиць і щоразу вирушає кудись один? Просто така звичка? Чому я так часто бачу цю милу дівчину, яка в компанії своїх думок міряє кроками довжину алеї в сквері навпроти школи і пошепки вимовляє чиєсь ім’я? Що сталось зі стрілами Амура – не потрапляють в мішень? Чи людські серця настільки скам’яніли, що не піддаються загостреній криці любовних стріл?Мабуть, неправильно сподіватись від любові лише приємних почуттів і усміхнених облич. Мабуть, без страждання любов недосконала. Мабуть, це тоді просто не любов. Неповне почуття. Це повинно бути щось таке ВСЕОСЯЖНЕ, в чому відображене все життя водночас, з усіма можливими емоціями. Люди не вміють любити. І починають розуміти це надто пізно. Вони не вміють любити когось, вони тільки хочуть, щоб любили їх. Ставлять вимоги іншим, хочуть отримувати все, а віддати можуть дуже мало…
