Життя кожної людини складається з маленьких вражень. Це як кольорові маленькі скельця, з яких складаються вітражі. І все, що стається з нами, усі події ми сприймаємо як світло, яке проходячи крізь скло набуває різних відтінків. І запам'ятовуємо ми, власне, не стільки саму подію, скільки ті відчуття, які залишають свій відбиток у нашому життєвому досьє. Деякі відчуття хочеться забути назавжди, хочеться відтіснити їх з пам'яті іншими - приємними, світлими враженнями. А у найважчі моменти ми намагаємось приємними спогадами пригасити біль у своєму серці.
Деякі спогади з'являються раптово. І неможливо пояснити, які логічні міркування чи асоціації нас до цього привели... Чомусь недавно я згадала, як завдяки моїй мамі на вишневих гілках розпускались квіти раніше свого часу. Тоді, коли гілки у садах ще були чорними і непривітними, коли весна ще не вступала у свої права, мама своїми руками творила квіти. І весна відразу відчувалась поруч. Весна, як виявилось, ховалась у маминих долонях. А може, у маминому серці... Просто, частинку весни зі свого серця мама дарувала холодним неживим гілкам і мені. І паперові мертві квіти, здавалось, оживали від одного її доторку...

Хотілося б знати, хто керує подіями в нашому житті. Фізики переконують, що наскільки б хаотичною не була система, вона завжди є детермінованою. І всі її наступні положення відомі наперед. Просто вони відомі не всім. Принаймні не нам. Може і краще, що невідомі, завжди лишається можливість сподіватись на краще. Чекати такого розвитку подій, якого ми хочемо. І вірити, що все, що трапляється – на краще. ТОЙ, хто знає, як все має статись, ТОЙ, хто керує всіма подіями, знає і як краще.
Інколи просто здається, що ми всі - маріонетки в чужих руках. Величезний театр під назвою "Світ". І написаний кимось сценарій не підлягає обговоренню. Інколи добре бути актором - ти просто виконуєш те, чого хоче режисер, і не несеш відповідальності за свої вчинки. А інколи хочеться звільнитись, спалити сценарій і почати все заново, але згадується вислів - "Рукописи не горять..." І кожен має зіграти свою роль до кінця...

Виставу зірвано. Завіса... Це фіаско. Оркестр незіграний, актор не знає ролі. Єдине, що вдалось - яскраві маски: такі живі й вражаючі до болю. Моя улюблена - закоханості маска - тобі пасує, ти, напевно, знаєш. А я приміряти хотіла б маску щастя... Наш режисер дозволить? Як гадаєш? Я спробую свій погляд приховати - він не помітить, що сумують очі. І ти не видай нашу таємницю - я маску смутку міряти не хочу. Щастю лиш мить відведено в спектаклі, Я вивчу роль - там реплік небагато... Чому я плачу? Плачуть і від щастя. Лише б дозволили мені цю роль зіграти...

Місто левів і кольорової бруківки

Чомусь на вузьких вуличках Львова простір і свобода відчуваються набагато сильніше ніж на широких проспектах Києва. Мабуть, у мене це відчуття виникає тому, що у Львові я можу дозволити собі не думати про всі ті проблеми і обов'язки, які трохи сковують мене в Києві. Київ для мене - дім. А у Львові я завжди в гостях. А ходити в гості зі своїми проблемами - нечемно. В гості беруть лише гарний настрій і світлі емоції.

Про Львів написано багато, це місто зачаровувало мільйони людей і удостоїлось безлічі епітетів і метафор, воно у кожного викликає свої асоціації. І коли приїжджаєш до Львова вдруге, втретє, вдесяте, все одно щоразу є щось, що тебе вражає по-новому. Але перші враження не забуваються ніколи. Так як Київ мене 22 роки назад вразив своїм дивовижним фонтаном (якого вже немає, на жаль...) і візками з "Ескімо", які до того я бачила лише на екрані чорно-білого телевізора, так Львів дивував мене величазною люстрою на центральному автовокзалі міста, яка нагадувала гроно білого винограду, і кольоровою бруківкою-вишиванкою. В Києві такої бруківки немає. Колись у моєму рідному містечку центральна вулиця була вимощена такими гладенькими камінцями, які потім хтось додумався залити смолою. На щастя, у Львові цього не зробили, і щоразу, коли я приїжджаю у Львів, я можу прогулятись по цій кольоровій бруківці знову.

Всі знають, що у Львові дуже багато левів. А ще там багато книгарень, аптек, перукарень і дуже затишних кав'ярень. До Львова варто їхати хоча б заради того, щоб відчути смак львівської кави. Необов'язково ходити по музеях (яких там море), досить побродити старими вуличками, посидіти у сквері - і ви обов'язково полюбите це місто і захочете обов'язково туди повернутись ще раз.

Місто, яке я люблю

Дехто називає його "монстром". Для когось - це непривітне і жорстоке зрусифіковане місто. Для декого - місто, куди їдуть на заробітки. Для мене - це місто, в якому я живу і яке я люблю. Не за його розкіш і масштаби, а за його прихильність до мене. За те, що мені затишно на його вулицях. Я люблю Київ у будь-яку пору року і в будь-яку погоду, бо для мене він став рідним містом.

Павло Загребельний у своєму романі "Південний комфорт" дуже точно підмітив, що "... Кияни не ходять, а тиняються. Вони мовби шукають чогось, до чогось прислухаються, чогось ждуть..." Я не корінна киянка, але теж люблю отак тинятись. Тоді, коли не хочеться спілкуватись з людьми, коли втомлює метушня, щоденні проблеми, можна просто пройти кілька кварталів містом, яке ніколи не скаже, що у нього немає на тебе часу чи немає настрою для спілкування. Місто вміє слухати кроки. Воно може бути чудовим співрозмовником, треба тільки навчитись його розуміти. Головне - завжди його помічати, навіть тоді, коли ви кудись страшенно поспішаєте, а місто ніби навмисно, підморгує вам червоним, а не зеленим світлом світлофора.