Про транзитивність станів і почуттів...

          Є така у математиків шкідлива звичка – називати елементарні речі складними словами. Просто “щоб усі боялись...” (діє стовідсотково)) А ще до всього є манера обгрунтовувати і доводити все, включно з очевидними фактами, такими як 2 = 2. Те, що в повсякденній мові можна описати висловом “2 - воно і в Африці 2”, математики називають “рефлективна властивість бінарного відношення рівності”. Взагалі – математика меж не знає і що завгодно може формалізувати  за допомогою страшних термінів до невпізнаваного стану. Був у мене один дивакуватий викладач в магістратурі, який навіть якось намагався формально довести, що Гарі Поттера не існує. А я, чи то від впертості чи то від бажання поприрікатись з викладачем, знаходила нові й нові аргументи на користь існування все того ж Поттера (про якого насправді на той час ні книжок не читала ні фільмів не бачила і мені було все одно, яка ймовірність його зустріти посеред Києва).

Тепер я сама майже щодня намагаюсь пояснити іншим, яка математика універсальна і до всього застосовна. Тільки застосовувати її треба дуже обережно.

Мабуть, багато кому доводилось обривати беззмістовні розмови фразою “Не задавай дурних запитань!” І я так інколи роблю. Але одного разу розмова на цій фразі не закінчилась, а натомість я почула від учня: “Тобто, якщо мої запитання дурні, то за властивістю транзитивності, я теж дурний? Ви це хотіли сказати?” Навчила, на свою голову... Транзитивність, як вона є. Тобто, якщо я інколи на їхні дурні запитання відповідаю, то і я з ними заодно... Мовою формальної математики я мала б почати пояснювати щось про область визначення всезагальної “дурості” і простір, в якому розглядається бінарне відношення інтелектуальних характеристик. Але відомий вислів “не плутайте грішне з праведним” пояснює все набато швидше (і ваша релігійна приналежність разом з вашим розумінням поняття гріха абсолютно ніяк не впливає на остаточний результат).

Транзитивність притаманна тільки об'єктивним характеристикам. Таким, якими не можна маніпулювати і які не змімнюються залежно від обставин. А та ж сама дурість – явище дуже мінливе і залежне від особи, яка це явище споглядає чи відчуває на собі.

Яскравий приклад зловживання транзитивністю – англійське прислів’я “Любиш мене – люби й мого собаку.”  Я не буду знову повертатися до обговорення різниці між британським і українським розумінням любові. Тим більше не буду вдаватися в обговорення того, як любов до пса може проявлятися. Тут взагалі можна дисертацію написати, досліджуючи лише можливі варіанти розвитку подій при різних проявах любові до чужої собаки, враховуючи те, що ставлення самого господаря до вищезгаданої тварини нам невідомо. Результати досліджень можуть мати актуальність як у психології так і в травматології – тут уже на ваш розсуд і частково на розсуд собаки)). Але з повсякденного вжитку те прислів'я все-таки бажано вилучити, бо його починають використовувати в корисливих цілях, як правило підставляючи на роль “собаки” цілу плеяду інших претендентів (родичів, друзів, поганих звичок чи ще там чогось).  А в такому воістину бінарному відношенні як любов, третіх осіб, на яких би вона переносилась транзитивністю, просто не має бути. Тут все набагато простіше:  “Любиш мене – ніхто ж тобі в цьому не винен...”  

* * *

"- Есть ли у вас план, мистер Фикс?

- У меня есть три мешка отличного плана!"

(с) Жюль Верн (Мистер Фикс)

“Залежність – це невідпорна потреба в чому-небудь.” Залежність – це погано. Переважно це тягне за собою цілий шлейф негативних наслідків, причому зачіпає цей шлейф не лише “залежну” людину, а і багатьох інших. “Усвідомлення залежності – перший крок до твоєї свободи,” – пишуть розумні книжки. Перший крок я вже зробила. Усвідомила. Тільки чомусь замість радості з приводу того, що я вже на півдорозі до своєї свободи, в душу закрались сумніви...  Бо що як я хочу навпаки? Тобто, хочу трохи тієї своєї свободи втратити...

Так, я визнала залежність. Хоча я і не можу сказати, коли я отримала першу “дозу” і в якій формі. Дилер трапився дуже професійний, мабуть. Бо він не бере грошей за кожну наступну дозу емоцій, яку мені виділяє, і не чекає, щоб я попросила ще. Бо замовити емоції неможливо – їх не розділиш на порції і не загорнеш в подарунковий папір. І не скажеш же: “Вибач, на сьогодні з мене досить позитиву від тебе, у мене вже перевищено ліміт.” Бо хіба буває передозування приємними емоціями???

Безглузде запитання, на яке відповідь можна отримати тільки емпіричним шляхом. Тільки я от не зовсім вловила, коли саме я на той експеримент погодилась, і не пригадую, щоб мене попереджали про його тривалість і побічні ефекти... 

Зі старих чорновиків...

Якщо понишпорити в давніх записниках перед тим, як їх викидати, і не полінуватись прочитати, що там "нашкрябано", то можна натрапити на таке...

Чому любов приносить людям стільки болю і страждань? Хвилини радості і емоційного піднесення чомусь так швидко минають і забуваються, зникають за щільною завісою розчарування, зневіри, образ, болю… Любов… Ніхто не може визначити це поняття так, щоб всі інші з таким визначенням погодились. Кожен малює любов для себе іншими фарбами, кожен бачить її в іншому ракурсі. Написано стільки віршів, співано стільки романсів, сказано стільки ніжних слів… Чому ж навколо стільки самотніх людей і розбитих сердець? Чому у тієї жінки, що йшла з букетом троянд був такий сумний погляд, а по щоці котилась сльоза? Від вітру? Чому той молодий хлопець вже втретє чекає когось так довго на розі цих двох вулиць і щоразу вирушає кудись один? Просто така звичка? Чому я так часто бачу цю милу дівчину, яка в компанії своїх думок міряє кроками довжину алеї в сквері навпроти школи і пошепки вимовляє чиєсь ім’я? Що сталось зі стрілами Амура – не потрапляють в мішень? Чи людські серця настільки скам’яніли, що не піддаються загостреній криці любовних стріл?

Мабуть, неправильно сподіватись від любові лише приємних почуттів і усміхнених облич. Мабуть, без страждання любов недосконала. Мабуть, це тоді просто не любов. Неповне почуття. Це повинно бути щось таке ВСЕОСЯЖНЕ, в чому відображене все життя водночас, з усіма можливими емоціями. Люди не вміють любити. І починають розуміти це надто пізно. Вони не вміють любити когось, вони тільки хочуть, щоб любили їх. Ставлять вимоги іншим, хочуть отримувати все, а віддати можуть дуже мало…

В обіймах Морфея...

Є така народна мудрість, яка каже, що наймиліше у світі – сон. Це така нісенітниця... По-перше, сон забирає третину життя. Просто так. Як висловлювалась одна мудра сова: “БеЗвоЗдмеЗдно!” Ні, ну я розумію там – відновлення сил, різні важливі фізіологічні процеси... Байдуже. Бо я вже проспала 10 років. 3650 днів. 87600 годин. 5256000 хвилин...

А по-друге, я починаю заздрити людям, які не бачать снів. Чи може бачать, але не пам’ятають тих нічних марев. Може, комусь навпаки цього не вистачає, але я б із задоволенням віддала комусь свій “щасливий квиток” на всі ці допрем’єрні покази, на яких я – єдиний глядач. Причому в першому ряду, так щоб не пропустити жодних спецефектів і кожною клітинкою тіла відчути і оцінити майстерність Морфея в галузі кінематографії... Це я, звичайно, гіперболізую. Нездара він. Плутані сюжети, недоречні декорації, абсурдні репліки акторів. Переважно беззмістовні короткометражки. Але, як кажуть, лише деталі мають значення...

Саме богу сновидінь повинно належати звання основоположника символізму, а французи там абсолютно ні до чого. Однієї яскравої деталі у сні достатньо для того, щоб моментально прокинутись, відчувши як тілом побігли мурашки аж до оніміння в кінчиках пальців, і щоб стало зрозуміло, що цей фільм хоч і не номінуватиметься на Оскар, але отримає свою нагороду у вигляді втілення в життя... І що найголовніше – в МОЄ життя! Морфей безцеремонно пхається в мою реальність, в мій світ, в МОЄ кіно! І всі поради знайомих на зразок “Ти себе тільки не накручуй...”, “Сон нічого не значить, поки ти в нього не віриш...”, “Дурень спить – дурне сниться... ” – це все до лампочки, бо процес уже пішов. Світ навколо мене вже відчуває мій страх, як пси відчувають викид адреналіну наляканого перехожого. І усі намагання втекти чи заховатись тут марні. Безглузді спроби змінити хід подій тільки прискорюють момент, коли я усвідомлю: “Саме цього треба було чекати...” Хтось може називати це особливим даром. А я просто ненавиджу такі свої сни. І я не хочу нікого бачити у снах. І я не поділяю захоплення поетів такими мотивами – зачовгали вже цю тему до неможливого.

Не приходьте до мене уві сні. Ніхто. Бо після таких снів я боятимусь зустрітись з вами наяву...

Про теорію відносності, хибні стереотипи і заморську семантику...

Коли хтось у розмові зачіпає тему теорії відносності, в моїй уяві завжди виринає одна і та ж картинка:  як мій вчитель фізики захоплено розповідає про різні системи відліку часу, ілюструючи це все на дошці "високохудожніми" плоско-тривимірними системами координат і наводячи нові й нові приклади, щоб донести до нашого розуміння теорію Ейнштейна. Але при цьому він навіть не здогадується, що найкращою демонстрацією теорії відносності в дії виступає він сам. Бо поки він натхненно витанцьовує перед своїми учнями, в його рухомій системі час летить ой як непомітно швидко (настільки непомітно, що доводиться затримувати нас на перерві). Тоді як у моїй системі координат, намертво закріпленій розкладом уроків до цієї парти саме у цьому кабінеті, інколи починає здаватись, що час іде у зворотньому напрямку і ніяк не хоче наближатись до завершення лекції...

Насправді ж, час ішов собі як звичайно, так як він завжди йде. І хоч наше суб’єктивне сприйняття темпу розвитку подій певним чином залежить від нашої поведінки в конкретний момент, за певних обставин усі теорії раптом ідуть коту під хвіст, коли якийсь Ейнштейн-самоучка “делікатно” нагадує вам про те, що як би ви не уникали годинників звичайних і як би не запевняли себе і всіх навколо, що час – це величина відносна, матінка-природа виявилась надзвичайно щедрою до певної частини людства і на додачу до всіх пісочних, механічних, електронних, кварцових, чи ще хтозна яких точних годинників, подарувала нам годинники біологічні. І час, відміряний ними, – величина абсолютна, маніпуляціям різних теорій непідвладна і спливає невпинно... І не те щоб я ніколи над цим не задумувалась, просто ті методи розв’язання проблеми швидкоплинності біологічного часу, які спадають на думку, чомусь не видаються мені найкращим варіантом. Хоча багато хто це вважає цілком прийнятним. От вам і ще один аспект відносності... Вона скрізь і в усьому, і нові її прояви щоразу вражають.

Донедавна я була переконана, що ввічливий таксист ні за що не запалить цигарку в салоні автомобіля, не запитавши згоди на це пасажира. І коли у Бейруті водій таксі замість того, щоб запитати, чи можна палити взагалі, простягнув мені пачку цигарок і запропонував запалити першою – я сприйняла це якось... не сприйняла я цього взагалі, коротше кажучи. І перша думка була: “За кого він мене має???” Та коли такий же жест наступного дня зробив інший таксист, а потім іще один – до мене дійшло, що це просто такий своєрідний вияв поваги. Біда тільки в тому, що від усвідомлення цього факту вдихати цигарковий дим приємніше не стало. Точно так як і від усвідомлення швидкоплинності часу я не кинулась раптом надолужувати втрачене і спішити жити, щоб встигнути те, що всі нормальні люди встигають зробити за життя...

Думаю, ключове слово останньої фрази – нормальні:) Існує певний набір стереотипів, за яким діагностують нормальність. В основному все обертається навколо трійці “одруження-діти-кар’єра”, причому зовсім не обов’язково в такому порядку)). І якщо до певного віку в цій схемі залишається хоча б одна прогалина – о, горе вам! І всім сусідам і знайомим горе, бо кому як не їм за вас хвилюватися і нарікати на вашу долю))) Такі стереотипи – інструмент все тіє ї ж теорії відносності, набір критеріїв, який змушує кожну людину почувати себе в кращому чи гіршому становищі відносно інших. Перепрошую – виконання чи невиконання цих критеріїв являється мірою вашої успішності лише в очах інших людей. Бо елементарна наявність штампу в паспорті, дітей за вашим обіднім столом і джерела щомісячних прибутків дивним чином не являється гарантією того, що така людина – це людина щаслива, тобто, Homo faustus... Це майже як те, що я завжди вважала, ніби Празький торт так називається тому, що його придумали в Празі. Але для того, щоб зруйнувати цей стереотип, було достатньо двогодинного перельоту і ще кількох годин вештання центральними вулицями Праги від кав’ярні до кав’ярні по снігу і морозу :) Як виявилось, назва ні до чого не зобов’язує. І які б ярлики не вішало на людину оточення – це не зобов’язує її почуватись нещасною. І, зрештою, щастя кожен розуміє по-своєму. Кожна людина в поняття “щастя” вкладає свій зміст. І тому на питання про щастя відповідати складно. Чи я б сказала,  у більшості випадків – марно. Навіть якщо двоє людей розмовляють однією мовою, не факт, що вони розмовляють про одне і те ж щастя. І визначити, хто з них двох щасливіший, було б непросто.

Але попри те, деякі служби умудрились навіть порівняти щастя цілих націй. Я до таких досліджень ставлюсь досить скептично (як і до будь-якої статистики), але той факт, що українців поставили на 73-є місце, якось не дуже потішив. Насправді ж ті дослідники просто не посоромились щастям назвати те, що ми, українці, називаємо добробутом. А від щоденного добробуту до щастя, в моєму розумінні, – далеко і не видно. Вочевидь, в деяких мовах такої суттєвої різниці в значеннях немає. Мабуть, там щастя сприймається як щось банальне і буденне. А для українців – це щось трансцендентне і омріяно-невловиме. І скільки б філологи не писали дисертацій на тему семантики, вони, мабуть, ніколи не зможуть пояснити, чому між різними мовами існує така прірва в розумінні деяких понять, і тим більше не зможуть знайти способів, як ту прірву подолати. От я: вчила, вчила англійську мову, а потрапила до Англії – і зробила для себе відкриття. Ви, скажімо, на запитання про те, чи можна купити квиток на поїзд, багато разів чули від співробітника залізничних кас відповідь: “Звичайно, любов моя!” ? А офіціанти в наших ресторанах часто запитують відвідувачок: “Моя люба, вам каву з корицею чи без?”? Може я в Києві не в тих касах квитки купую? Чи офіціанти мені якісь нечемні траплялись? У нас же не “розкидаються” любов’ю наліво і направо – не заведено у нас так. В українській мові достатньо інших слів для того, щоб бути ввічливими і привітними. Для більшості людей любов належить до того ж вищого рангу понять, що і щастя (класичний приклад про любов до смаженої картоплі я до уваги не беру – я тут про людські емоції, а не гастрономічні вподобання).

Не знаю, чи проводились якісь дослідження у цьому напрямку, але я майже впевнена, що говорячи про свої емоції, слово “люблю” середньостатистичний українець вживає не так уже й часто. Від невпевненості і страху обманути когось і себе заодно, ми навмисно уникаємо цього слова, використовуючи десятки інших, які за своєю семантикою можуть не мати нічого спільного із закоханістю. І щедро доповнюючи ці слова вчинками, жестами, поглядами, чи зрештою – мовчанням, ми маємо на увазі одне і те ж – щиру любов. А мешканці Туманного Альбіону говорять про любов скрізь і всім, маючи при цьому на увазі... та нічого вони не мають на увазі! Це у них таке своєрідне вставне слово, яке переважно не несе ніякого смислового навантаження. Між іншим, у тому рейтингу щастя, де ми на 73-му місці, британці займають 17-те. Частково, мабуть, завдяки тому, що частіше говорять про любов))

Можливо, так було не завжди і, можливо, я занадто сильно узагальнила, але написана Шекспіром історія Ромео і Джульєтти тепер вже не видається настільки романтичною, а його сонети набувають значно прозаїчнішого змісту... Хоча, хіба зараз має значення, що мав на увазі Шекспір сотні років тому? Головне – як це сприймаємо зараз ми. Усе відносно...

Whenever I say your name...

Як пишуть в передмовах до деяких романів – “Усі дійові особи даної історії є вигаданими героями і будь-яку схожість з реальними подіями просимо вважати випадковою...”, чи щось на зразок цього. Власне, всі претензії не до мене, а до автора оригінального тексту – людини на ім’я Гордон Метью Томас Самнер (до Стінга, одним словом). Почути  саму пісню і прочитати текст в англійському варіанті можна тут: http://www.youtube.com/watch?v=DNZQkhNpFFc .

Звичайно ж, переклад я робила не дослівний, і зміст пісні трохи піддався моєму креативізму (це дійсно таке слово, а не “кретинізм” з двома помилками ))). І я щиро сподіваюсь, що професійні літератори і знавці ямба-хорея-дактиля і іншої напасті (чи то анапеста...) до мого блога не доберуться, бо віршований розмір тут як-мені-хотілося-і-як-виходило :))

***

Щоразу, як згадую твоє ім’я,

чи знову обличчя твоє уявляю,

коли найсолодше вино на вустах –

я наче присутність твою відчуваю…

І наче ніщо вже не валиться з рук,

і ніби ніколи й не було розлук!

Та душу знов сумніви враз обступають,

що шансів на щастя в нас разом немає…

І навіть коли мене сон обіймає,

чи знову безсоння ночами доймає,

коли навертаються сльози від болю

і знову емоції рвуться на волю,

коли у молитві до неба звертаюсь,

коли в своїх рішеннях я сумніваюсь,

твоє промовляю ім’я…

І хай навіть небо густі вкрили хмари,

і в світі усе шкереберть знов летить –

я знаю, що це все це мине незабаром,

я знаю – все зміниться саме в ту мить...

Коли я твоє вимовляю ім’я,

коли це мені заміняє молитву,

я більшого щастя не можу просити,

і радість словами цю не пояснити.

В хвилину, коли мене сон обіймає,

коли від безсоння я спокій втрачаю,

коли ледве стримую сльози образи

і хочу забути про все і відразу,

коли на колінах молю й заклинаю,

коли в те, що вірила, віру втрачаю –

я вголос твоє промовляю ім’я,

бо це вже єдина молитва моя...

Коли скрізь безвихідь і розчарування,

і сльози вже марні, й безглузді зізнання,

коли все дратує і сенсу не має,

коли я від страху на мить завмираю,

коли сонце знову густі вкрили хмари

і світ весь в пітьмі – всюди війни і чвари,

я знову на щастя втрачаю надію,

що ми будем разом – вже навіть не мрію…

Коли проти мене і дощ цей, і вітер,

і сонце не сміє світити і гріти,

коли що не день – біль розлуки і втрати,

яких я б хотіла забути й не знати,

коли я у розпачі знов на колінах,

коли я не знаю, у чому причина –

твоє промовляю ім’я...

Коли я одна і навколо лиш морок,

Коли я вразлива й самотність – мій ворог,

Коли на межі між життям і між смертю,

Коли я не плачу лише через впертість...

Я знову твоє промовляю ім’я,

і риси знайомі в уяві зринають –

такою є моя молитва...

Коли найсолодше вино на вустах,

я наче присутність твою відчуваю…

І навіть коли мене сон обіймає,

чи знову безсоння ночами доймає,

коли навертаються сльози від болю,

чи знову емоції рвуться на волю,

коли на колінах молю й заклинаю,

коли в те, що вірила, віру втрачаю,

я тихо твоє промовляю я ім’я –

тепер це єдина молитва моя...

І байдуже, скільки ще часу мине,

Я впевнено можу сказати одне:

Ми будемо вдвох – ти і я.

Той день обернеться на вічність для нас –

я вірю і знаю... і лиш раз у раз

твоє промовляю ім’я...

Змішались в купу люди і... меблі...

Те, що я тут напишу цього разу, може комусь не сподобатись, хтось може з цим абсолютно не погодитись, хтось може за це на мене розсердитись – як собі хочете... Там має бути  хрестик або невеличка червона кнопка у верхньому куті вашого браузера (лівому чи правому – залежить від того, яким із технологічних досягнень людства ви користуєтесь і наскільки добре ви відрізняєте лівий бік від правого :)), так от поки не пізно – натискаєте на ту кнопку і спокійно відпочиваєте від мого “блогерства” :)

Якось одна з моїх знайомих дуже здивувалась і довго сміялась, коли почула, як я порівнюю людей із меблями. І я так і не знаю, що саме її розсмішило і здивувало – можливо, мої метафори, а можливо, той факт, що я ставлюсь до меблів зовсім не так як вона (те, що до людей ми ставимось по-різному, вже з’ясувалось давно). Я не мала на меті когось образити чи принизити, та й зрештою, меблі – річ у побуті корисна і навіть необхідна, тому для деяких людей порівняння зі, скажімо, диваном могло б значно підняти їхній авторитет в плані корисності для суспільства. Але я трохи не про те... Того разу я сказала, що деякі люди в нашому оточенні – наче меблі. Створюють приємний інтер’єр, виконують мовчки якісь свої певні обов’язки, роблять наше життя комфортним, а ми на них не звертаємо уваги. Ми просто користуємось меблями, бо всі так роблять, а спитай мене, з чого зроблена в моїй кімнаті шафа – я й кольору можу не пригадати, не кажучи вже про те, з якого саме вона матеріалу. І так триває до того моменту, поки одного ранку ти не тріснешся лобом об тобою ж відкриті двері тієї злощасної шафи. І тоді від болю проясняється щось в голові і ти раптом усвідомлюєш: ШАФА... Причому, як правило, з якісного матеріалу, гарного дизайну, ще й пасує до решти інтер’єру... Просто, ті меблі, якість яких не дуже, до того моменту вже зазвичай виходять з ужитку. Ми їх, можливо, купуємо частіше (бо дешевше), помічаємо поруч із собою швидше (бо ламаються оперативно), але і запросто позбавляємось від них. Термін придатності у них короткий. А тут раптом – така ШАФА...

І от мені вистачило клепки сказати, що деякі люди – це ніби меблі, яких ми не помічаємо... Ще раз нагадую – червона кнопка вгорі нікуди не зникла. Не хочете бути шафою – не соромтеся і тисніть на хрестик))

Але замість того можете спробувати пригадати людей, які вас оточують щодня. Що ви про них знаєте? Невже вони всі – просто випадкові “елементи інтер’єру”? Чому ви опинилися з ними поруч? І чи багато з тих людей знають щось про вас?

Нам інколи здається, що ті люди, те оточення, яке ми маємо зараз, – це ніби кімната у готелі чи винайнята квартира. Тимчасові і несуттєві. Нам хочеться чогось свого власного і обов’язково особливого. І замість того, щоб насолоджуватись якістю і комфортом, який є тут і зараз, ми в уяві малюємо собі портрет-дизайн тих особливих-недоступних меблів-людей.
І часто помиляємось, коли мимохіть помітивши щось нове (чи когось нового) прагнемо це отримати, бо такого ще ні в кого не було, а оскільки це щось особливе, то воно стає таким до смертельної необхідності бажаним...

Ми дуже часто визначаємо “особливість” неправильно. Для речей, зазвичай, критеріями стають ціна і країна виробника. Ну а для людей, відповідно - заможність і країна походження.
Це інколи скидається на загальнонаціональну патологічну потребу ганятись за імпортом)) Спілкування з іноземцями нам усім додає якогось особливого іміджу, шарму, чи як там ще це можна назвати... Принаймні багато людей сприймають це саме так. Бо знову ж таки – це незвично, це трохи “не так як усі”, комусь це може здаватись гарною перспективою. А потім це стає просто модно. А потім у багатьох людей складається враження, що, взагалі всі дівчата тільки того й прагнуть, щоб вискочити заміж за іноземця... Насправді, тут і прагнути дуже не треба: як на біду десь постійно беруться ті іноземці - такі підступно-невідступні і наполегливі без міри)) І чомусь на думку віразу спадає анекдот одного викладача філософії про те, як охарактеризувати чоловіка-зануду :) І от, ще не усвідомлюючи того, яке “особливе щастя” тобі звалилось на голову, ти вже чуєш радісно-заздрісні коментарі подруг і знайомих про те, як це і “круто”, і “ух-ти”, і “пощастило”. І ніхто з них вже не згадує про те, що не так давно ти цілком серйозно просила дати тобі добрячого штурхана при перших же твоїх намаганнях втнути щось ідіотське. Які там штурхани? Навіть коли в момент якогось просвітління ти думаєш: “Я ж ніколи такого не хотіла... може кинути ту ідіотську затію, поки не пізно?”, обов’язково знайдеться хтось такий розсудливий, хто скаже: “А що ти втрачаєш? І хіба у тебе є зараз інші варіанти?” Всі спостерігатимуть осторонь, чекаючи поки ти зрештою таки наступиш на свої власні граблі і отямишся. І якщо пощастить – досить швидко усвідомиш, що краще було б зовсім без варіантів, ніж з таким “джек-потом.” А як варіант – довго бродитимеш наче в тумані, не помічаючи нічого і нікого навколо.
Поки одного разу не наштовхнешся на оту саму ШАФУ...