Дехто називає його "монстром". Для когось - це непривітне і жорстоке зрусифіковане місто. Для декого - місто, куди їдуть на заробітки. Для мене - це місто, в якому я живу і яке я люблю. Не за його розкіш і масштаби, а за його прихильність до мене. За те, що мені затишно на його вулицях. Я люблю Київ у будь-яку пору року і в будь-яку погоду, бо для мене він став рідним містом.Павло Загребельний у своєму романі "Південний комфорт" дуже точно підмітив, що "... Кияни не ходять, а тиняються. Вони мовби шукають чогось, до чогось прислухаються, чогось
ждуть..." Я не корінна киянка, але теж люблю отак тинятись. Тоді, коли не хочеться спілкуватись з людьми, коли втомлює метушня, щоденні проблеми, можна просто пройти кілька кварталів містом, яке ніколи не скаже, що у нього немає на тебе часу чи немає настрою для спілкування. Місто вміє слухати кроки. Воно може бути чудовим співрозмовником, треба тільки навчитись його розуміти. Головне - завжди його помічати, навіть тоді, коли ви кудись страшенно поспішаєте, а місто ніби навмисно, підморгує вам червоним, а не зеленим світлом світлофора.
