You can't get away from yourself
by moving from one place to another.
~ Ernest Hemingway ~
Сімнадцять років у Києві. Десятий раз
змінила місце проживання. Раніше переїжджала тому, що так було треба. Цього ж
разу – тому, що так мені захотілось. Просто захотілося щось змінити. Колись я
вдавалась до простішого методу: обрізала
волосся. Швидше, дешевше і всім відразу помітно мій «маніфест бажання перемін».
Але одного разу я пообіцяла собі не купувати чорного взуття, уникати чорного
одягу і не робити волосся жертвою своєї хандри. Уже кілька років я цієї
обіцянки дотримуюсь і тому доводиться знаходити інші способи, коли хочеться
змін. Принаймні, зміна місця проживання не така ілюзорна і дає ширший спектр
відчуттів, ніж зміна зачіски. Спочатку – боротьба з інертністю і сумнівами з приводу доцільності отакого
зривання з нажитого місця, потім – картання себе за те, що назбирала стільки
хламу, тоді – класифікація речей на «необхідні», «незайві», «просто гарні»,
«подарунки, що не викидають», «те, що може знадобитись» і «непотріб та зайві
погані спогади». А після цього – ящики, сумки, нові ключі, купа викинутого
непотребу... І я майже впевнена, що якби завтра довелось переїхати знову, то я
б знову знайшла, що віднести на смітник. Є такі речі, які я залишаю, щоб не
забувати, якою я була і як змінювалась протягом цих років... Чомусь раптом
згадала, що третю групу крові називають кров’ю кочових племен. Мабуть, тому
мені і не сидиться на одному місці))
А
можливо, цими переїздами я намагаюсь сама себе переконати в тому, що я не
прив’язуюсь ні до чого надто сильно, що мені дуже просто отак от взяти – і щось
змінити. Треба тільки чесно визнати, що ті всі спроби безуспішні і
безрезультатні. Бо хоч мені і справді нескладно переїхати на іншу квартиру, купити
білет на поїзд чи літак і завтра опинитись зовсім у іншому місці, посеред інших
людей, але ж мозок мій подорожує разом зі мною, а там... Павутинки нейронів тісно
прив’язані до тих місць, подій, людей, що якимось чином змусили ті нейрони на
себе зреагувати і сплести те мереживо відчуттів, спогадів, почуттів, які завжди
зі мною, де б я не була. І хоч ті павутинки віртуально-невидимо-нехтовно-тоненькі,
чомусь дуже боляче, коли вони обриваються. Тому так страшно інколи дозволити своїй
«павутині сприйняття» розжитися на ще одну ниточку, бо знаєш, що одного разу вона
може обірватись. Щоб залишити тільки спогад. Але найгірше у цьому всьому те, що
інші люди умудряються без дозволу вплітати свої ниточки в чуже мереживо і
ставати частиною чужої «картини світу», не надто переймаючись тим, що потім
обірвавши ту ниточку залишають на картині білу незаповнену пляму (Хайдеггеру і
його філософській концепції особливий привіт)). Отож, поки плям ще небагато,
починаєш відступати назад, шукати способи тримати свою картину-павутину під
наглядом, щоб не плутались там всі, кому не лінь. І знаходиш сотні причин, чому
не треба додавати нові ниточки до вже існуючого візерунку. Ну хіба одну... Бо
яскрава. Бо таких раніше не траплялось. Бо цікаво, як вона впишеться в оте
мереживо, що саме зараз таке незаплутане і без зайвих вузлів. Бо ж ніхто не
каже, що там ту нитку треба буде лишити – можна ж просто приміряти і потім повернути
назад... Ну може не сьогодні. Повернути можна і завтра. Чи за тиждень.
Чесно-чесно... І так непомітно настає момент, коли якщо повертати – то вже
треба все відірвати "з м’ясом". От тоді,
щоб відволіктись, починаєш грати вар’ята і пакувати речі, демонструючи всьому
світу свою свободу й незалежність. А ввечері заварюєш каву і починаєш
виплутувати ту злощасну ниточку, шукаючи її найслабше місце, щоб не дуже боляче
було обривати...
Немає коментарів:
Дописати коментар