* * *

5 липня, 2010 р.

Блискавки снились. А я не знала, до чого. От і вдарило "блискавичною" звісткою… Кілька днів тому я усвідомила, що вранішній готельний коридор з купою дверей, що відкриваються назовні, - це не єдиний спосіб "скурати в голову".

Закінчились мої п’ять днів у Брюсселі. У місті, яке наважилось поламати досить багато. Поламані окуляри, розірвані босоніжки, розбиті мрії… І все це я залишила там, щоб не везти додому різний мотлох. Замість того купила собі нове взуття і бельгійського шоколаду, щоб за його гіркуватим присмаком було не так гірко на душі. Мабуть, добре, що все це сталось за кордоном, а не вдома. Бо вдома я б розкисла і розхандрилась, а так – не було часу і можливості дозволити собі слабкість.

Я сьогодні для себе пояснила, чому люди замовляють таксі ще до того, як приїдуть на вокзал. Ні, воно звичайно зрозуміло, що замовити таксі – це логічно, особливо, якщо ти приїжджаєш опівночі і інші види міського транспорту просто недоступні, а до того ж періщить дощ. Але можна просто спіймати таксі вже будучи на вокзалі, не морочитись із тим замовленням, але… Я сьогодні приїхала на вокзал, а мене там вже чекали. Я не встигла вийти з автобуса, а мені вже дзвонили і приємний чоловічий голос питав, де я ховаюсь від дощу, щоб знайти мене. Це був не випадковий якийсь таксист, він приїхав туди саме по мене, щоб я не стирчала на вулиці, щоб допомогти з багажем, щоб увімкнути для мене музику саме таку, яка мені подобається, щоб відвезти мене додому. Він може й не уявляє, наскільки для мене це було важливо. Особливо сьогодні. Особливо в цю грозу. Особливо після цієї поїздки. Щоб я відчула, що на мене в Києві чекають…

* * *

Unreciprocated friendship is, in some sense, like a one-way street; you enjoy it while you can keep moving with no need to worry about oncoming traffic and dazzling bright headlights… But if you don’t turn sideways in good time, the one-way street might take you to a dead end. Whoops...

Якогось зимового дня...

У всіх фільмах так: він дзвонить, вона психує, кидає трубку, він приходить, вона довго думає, чи відкривати двері, а може відкрити і по носі дати, а може самій подзвонити і наговорити всякої гидоти, а потім поплакати, чи збрехати, що плакала, або сказати, що хвора-бідна-нещасна, а він і не поцікавився, що тепер вона на все заб’є і нап’ється з подружками (вчора з подружкою вони 2 пляшки вина випили), або що все - “верни мені всі мої речі і до побачення, але я ще може вагітна, але ну тебе на фіг бо ти козел, а взагалі-то я хочу в Макдональдс, і не тут рядом, а хай везе мене на виноградар, бо що - тепер моя черга вимахуватись, тому може краще на оболонь... і я до нього сьогодні точно не поїду, але можна я побризкаюсь твоїми духами? а хай собі шурує, бо у нього є Вова, і він теж козел, і хіба так можна, але я не знаю, що я робитиму в суботу, бо може ми зустрінемось... ну що, я не права?” А Я ГРЕБУ?????????????”… І так вже кілька днів.

Так, це напевно я якась ненормальна, бо мені це все видається безглуздим, непотрібним, вигаданим, несправжнім. Ці всі «розбори польотів», моралі по телефону, листи в тоні виклику на дуель, грюкання дверима і кидання трубки… Просто, мабуть, у мене всього цього не було і тому я не розумію його доцільності. Адже можна просто поговорити, можливо дещо навіть не варто обговорювати. А якщо намагатись витягнути все до ниточки – де, що, коли і з ким, чому, як, навіщо… Якщо є бажання бачитись, то можна і обговорити все. А якщо не виходить поговорити – то і бачитись не варто…

Вчорашня розмова мене знову трохи вибила з рівноваги. І я як той маятник – трохи поколиваюсь, і врівноважусь. До наступного поштовху. І обов’язково хтось його зробить. Вже пора б імунітету виробитись, а воно щось ніяк. Однаково боляче щоразу, і завжди довго не проходить…

Лише деталі мають значення...

5 Липня, 2009 р.

Мене так ще ніколи не проводжали. Мене взагалі жодного разу ніхто не проводжав у аеропорт. Не те щоб я дуже часто літала, але все ж… Зазвичай ти просто проходиш реєстрацію, сідаєш у літак, якщо маєш можливість, кидаєш через вікно погляд на аеропорт і – вирушаєш у небо. Та якби хтось зі знайомих і хотів мене провести – це тільки до терміналу, до першого паспортного контролю. А далі – ти один серед чужих тобі людей.

А тут раптом – незнайомий хлопець привітно усміхається, дивлячись на тебе крізь вікно літака, і махає на прощання рукою. Мені аж незручно стало, бо я, мабуть, якось ненароком задивилась на тих чоловіків, що вивантажували речі в багажне відділення, і наші погляди зустрілись. І це ж треба було попросити собі місце біля вікна… Я усміхнулась у відповідь і відвела погляд, і ті двоє за вікном пішли кудись, напевно вивантажувати чергову порцію багажу. І якось воно стало сумно, що він уже пішов, а літак ще не злітає. В голові знову вирувало сотні різних думок, але мимоволі я знову обернулась до вікна, а там… І чому він знову прийшов? Ми отак мовчки дивились один на одного, він знову усміхався, до нього ще підійшов його товариш і я знову відвела очі.

Літак почав розвертатись, щоб виїхати на злітну смугу, і я знала, що зараз ніхто вже не може стояти під крилом літака – правила безпеки. Мені не хотілось відлітати. Я була в чужому місті. Власне й не в місті, бо я лише пройшлась через коридори і термінали аеропорту Франкфурта. Я нікого там не знала. Я просто хотіла швидше потрапити додому. І раптом дуже сильно захотіла лишитись хоча б на трошки ще… Я ніколи не знатиму його імені, я не знатиму, хто він і звідки. Швидше за все, не німець, бо німці не мають такої смуглої шкіри і такого темного волосся))) Але Франкфурт завжди мені асоціюватиметься саме з ним.

Мої думки далі снувалися безсистемно і заплутано в моїй голові, я ловила себе на тому, що мої бажання стають надзвичайно суперечливими, тягнуть мене в різні боки як Лебідь, Рак і Щука тягнули воза. Я плуталась сама у своїх мріях…

Як швидко пролетіли ті чотири дні. Поїздка в Німеччину була недовгою, але вражень лишилось багато. І я сиділа й складала ті враження у своїй голові як різнокольорові пазли. І от від мене віддалялась ще одна картинка з того пазлу – я глянула ще раз крізь вікно на Франкфуртський аеропорт весь в яскравих вогнях, з сотнями людей, що метушилися в його терміналах і… Я просто не вірила своїм очам! Там, звідки від’їхав наш літак, я знову побачила його. Він стояв один на злітному майданчику і махав мені на прощання рукою. Я теж помахала йому у відповідь, і спіймала на собі здивований погляд дівчини у сусідньому кріслі. І ледве не розсміялась. Бо це таки виглядало дивно. Кому можна махати на злітній смузі??? Так не проводжали більше нікого. Це, можливо, не повториться більше ніколи. Бо навряд чи я стану високоповажною особою типу президента, яких проводжають до трапу. Але це, мабуть, була найяскравіша деталь з усього чотириденного пазлу-поїздки в Німеччину…