Життя кожної людини складається з маленьких вражень. Це як кольорові маленькі скельця, з яких складаються вітражі. І все, що стається з нами, усі події ми сприймаємо як світло, яке проходячи крізь скло набуває різних відтінків. І запам'ятовуємо ми, власне, не стільки саму подію, скільки ті відчуття, які залишають свій відбиток у нашому життєвому досьє. Деякі відчуття хочеться забути назавжди, хочеться відтіснити їх з пам'яті іншими - приємними, світлими враженнями. А у найважчі моменти ми намагаємось приємними спогадами пригасити біль у своєму серці.
Деякі спогади з'являються раптово. І неможливо пояснити, які логічні міркування чи асоціації нас до цього привели... Чомусь недавно я згадала, як завдяки моїй мамі на вишневих гілках розпускались квіти раніше свого часу. Тоді, коли гілки у садах ще були чорними і непривітними, коли весна ще не вступала у свої права, мама своїми руками творила квіти. І весна відразу відчувалась поруч. Весна, як виявилось, ховалась у маминих долонях. А може, у маминому серці... Просто, частинку весни зі свого серця мама дарувала холодним неживим гілкам і мені. І паперові мертві квіти, здавалось, оживали від одного її доторку...