* * *

5 липня, 2010 р.

Блискавки снились. А я не знала, до чого. От і вдарило "блискавичною" звісткою… Кілька днів тому я усвідомила, що вранішній готельний коридор з купою дверей, що відкриваються назовні, - це не єдиний спосіб "скурати в голову".

Закінчились мої п’ять днів у Брюсселі. У місті, яке наважилось поламати досить багато. Поламані окуляри, розірвані босоніжки, розбиті мрії… І все це я залишила там, щоб не везти додому різний мотлох. Замість того купила собі нове взуття і бельгійського шоколаду, щоб за його гіркуватим присмаком було не так гірко на душі. Мабуть, добре, що все це сталось за кордоном, а не вдома. Бо вдома я б розкисла і розхандрилась, а так – не було часу і можливості дозволити собі слабкість.

Я сьогодні для себе пояснила, чому люди замовляють таксі ще до того, як приїдуть на вокзал. Ні, воно звичайно зрозуміло, що замовити таксі – це логічно, особливо, якщо ти приїжджаєш опівночі і інші види міського транспорту просто недоступні, а до того ж періщить дощ. Але можна просто спіймати таксі вже будучи на вокзалі, не морочитись із тим замовленням, але… Я сьогодні приїхала на вокзал, а мене там вже чекали. Я не встигла вийти з автобуса, а мені вже дзвонили і приємний чоловічий голос питав, де я ховаюсь від дощу, щоб знайти мене. Це був не випадковий якийсь таксист, він приїхав туди саме по мене, щоб я не стирчала на вулиці, щоб допомогти з багажем, щоб увімкнути для мене музику саме таку, яка мені подобається, щоб відвезти мене додому. Він може й не уявляє, наскільки для мене це було важливо. Особливо сьогодні. Особливо в цю грозу. Особливо після цієї поїздки. Щоб я відчула, що на мене в Києві чекають…

* * *

Unreciprocated friendship is, in some sense, like a one-way street; you enjoy it while you can keep moving with no need to worry about oncoming traffic and dazzling bright headlights… But if you don’t turn sideways in good time, the one-way street might take you to a dead end. Whoops...

Якогось зимового дня...

У всіх фільмах так: він дзвонить, вона психує, кидає трубку, він приходить, вона довго думає, чи відкривати двері, а може відкрити і по носі дати, а може самій подзвонити і наговорити всякої гидоти, а потім поплакати, чи збрехати, що плакала, або сказати, що хвора-бідна-нещасна, а він і не поцікавився, що тепер вона на все заб’є і нап’ється з подружками (вчора з подружкою вони 2 пляшки вина випили), або що все - “верни мені всі мої речі і до побачення, але я ще може вагітна, але ну тебе на фіг бо ти козел, а взагалі-то я хочу в Макдональдс, і не тут рядом, а хай везе мене на виноградар, бо що - тепер моя черга вимахуватись, тому може краще на оболонь... і я до нього сьогодні точно не поїду, але можна я побризкаюсь твоїми духами? а хай собі шурує, бо у нього є Вова, і він теж козел, і хіба так можна, але я не знаю, що я робитиму в суботу, бо може ми зустрінемось... ну що, я не права?” А Я ГРЕБУ?????????????”… І так вже кілька днів.

Так, це напевно я якась ненормальна, бо мені це все видається безглуздим, непотрібним, вигаданим, несправжнім. Ці всі «розбори польотів», моралі по телефону, листи в тоні виклику на дуель, грюкання дверима і кидання трубки… Просто, мабуть, у мене всього цього не було і тому я не розумію його доцільності. Адже можна просто поговорити, можливо дещо навіть не варто обговорювати. А якщо намагатись витягнути все до ниточки – де, що, коли і з ким, чому, як, навіщо… Якщо є бажання бачитись, то можна і обговорити все. А якщо не виходить поговорити – то і бачитись не варто…

Вчорашня розмова мене знову трохи вибила з рівноваги. І я як той маятник – трохи поколиваюсь, і врівноважусь. До наступного поштовху. І обов’язково хтось його зробить. Вже пора б імунітету виробитись, а воно щось ніяк. Однаково боляче щоразу, і завжди довго не проходить…

Лише деталі мають значення...

5 Липня, 2009 р.

Мене так ще ніколи не проводжали. Мене взагалі жодного разу ніхто не проводжав у аеропорт. Не те щоб я дуже часто літала, але все ж… Зазвичай ти просто проходиш реєстрацію, сідаєш у літак, якщо маєш можливість, кидаєш через вікно погляд на аеропорт і – вирушаєш у небо. Та якби хтось зі знайомих і хотів мене провести – це тільки до терміналу, до першого паспортного контролю. А далі – ти один серед чужих тобі людей.

А тут раптом – незнайомий хлопець привітно усміхається, дивлячись на тебе крізь вікно літака, і махає на прощання рукою. Мені аж незручно стало, бо я, мабуть, якось ненароком задивилась на тих чоловіків, що вивантажували речі в багажне відділення, і наші погляди зустрілись. І це ж треба було попросити собі місце біля вікна… Я усміхнулась у відповідь і відвела погляд, і ті двоє за вікном пішли кудись, напевно вивантажувати чергову порцію багажу. І якось воно стало сумно, що він уже пішов, а літак ще не злітає. В голові знову вирувало сотні різних думок, але мимоволі я знову обернулась до вікна, а там… І чому він знову прийшов? Ми отак мовчки дивились один на одного, він знову усміхався, до нього ще підійшов його товариш і я знову відвела очі.

Літак почав розвертатись, щоб виїхати на злітну смугу, і я знала, що зараз ніхто вже не може стояти під крилом літака – правила безпеки. Мені не хотілось відлітати. Я була в чужому місті. Власне й не в місті, бо я лише пройшлась через коридори і термінали аеропорту Франкфурта. Я нікого там не знала. Я просто хотіла швидше потрапити додому. І раптом дуже сильно захотіла лишитись хоча б на трошки ще… Я ніколи не знатиму його імені, я не знатиму, хто він і звідки. Швидше за все, не німець, бо німці не мають такої смуглої шкіри і такого темного волосся))) Але Франкфурт завжди мені асоціюватиметься саме з ним.

Мої думки далі снувалися безсистемно і заплутано в моїй голові, я ловила себе на тому, що мої бажання стають надзвичайно суперечливими, тягнуть мене в різні боки як Лебідь, Рак і Щука тягнули воза. Я плуталась сама у своїх мріях…

Як швидко пролетіли ті чотири дні. Поїздка в Німеччину була недовгою, але вражень лишилось багато. І я сиділа й складала ті враження у своїй голові як різнокольорові пазли. І от від мене віддалялась ще одна картинка з того пазлу – я глянула ще раз крізь вікно на Франкфуртський аеропорт весь в яскравих вогнях, з сотнями людей, що метушилися в його терміналах і… Я просто не вірила своїм очам! Там, звідки від’їхав наш літак, я знову побачила його. Він стояв один на злітному майданчику і махав мені на прощання рукою. Я теж помахала йому у відповідь, і спіймала на собі здивований погляд дівчини у сусідньому кріслі. І ледве не розсміялась. Бо це таки виглядало дивно. Кому можна махати на злітній смузі??? Так не проводжали більше нікого. Це, можливо, не повториться більше ніколи. Бо навряд чи я стану високоповажною особою типу президента, яких проводжають до трапу. Але це, мабуть, була найяскравіша деталь з усього чотириденного пазлу-поїздки в Німеччину…

Життя кожної людини складається з маленьких вражень. Це як кольорові маленькі скельця, з яких складаються вітражі. І все, що стається з нами, усі події ми сприймаємо як світло, яке проходячи крізь скло набуває різних відтінків. І запам'ятовуємо ми, власне, не стільки саму подію, скільки ті відчуття, які залишають свій відбиток у нашому життєвому досьє. Деякі відчуття хочеться забути назавжди, хочеться відтіснити їх з пам'яті іншими - приємними, світлими враженнями. А у найважчі моменти ми намагаємось приємними спогадами пригасити біль у своєму серці.
Деякі спогади з'являються раптово. І неможливо пояснити, які логічні міркування чи асоціації нас до цього привели... Чомусь недавно я згадала, як завдяки моїй мамі на вишневих гілках розпускались квіти раніше свого часу. Тоді, коли гілки у садах ще були чорними і непривітними, коли весна ще не вступала у свої права, мама своїми руками творила квіти. І весна відразу відчувалась поруч. Весна, як виявилось, ховалась у маминих долонях. А може, у маминому серці... Просто, частинку весни зі свого серця мама дарувала холодним неживим гілкам і мені. І паперові мертві квіти, здавалось, оживали від одного її доторку...

Хотілося б знати, хто керує подіями в нашому житті. Фізики переконують, що наскільки б хаотичною не була система, вона завжди є детермінованою. І всі її наступні положення відомі наперед. Просто вони відомі не всім. Принаймні не нам. Може і краще, що невідомі, завжди лишається можливість сподіватись на краще. Чекати такого розвитку подій, якого ми хочемо. І вірити, що все, що трапляється – на краще. ТОЙ, хто знає, як все має статись, ТОЙ, хто керує всіма подіями, знає і як краще.
Інколи просто здається, що ми всі - маріонетки в чужих руках. Величезний театр під назвою "Світ". І написаний кимось сценарій не підлягає обговоренню. Інколи добре бути актором - ти просто виконуєш те, чого хоче режисер, і не несеш відповідальності за свої вчинки. А інколи хочеться звільнитись, спалити сценарій і почати все заново, але згадується вислів - "Рукописи не горять..." І кожен має зіграти свою роль до кінця...

Виставу зірвано. Завіса... Це фіаско. Оркестр незіграний, актор не знає ролі. Єдине, що вдалось - яскраві маски: такі живі й вражаючі до болю. Моя улюблена - закоханості маска - тобі пасує, ти, напевно, знаєш. А я приміряти хотіла б маску щастя... Наш режисер дозволить? Як гадаєш? Я спробую свій погляд приховати - він не помітить, що сумують очі. І ти не видай нашу таємницю - я маску смутку міряти не хочу. Щастю лиш мить відведено в спектаклі, Я вивчу роль - там реплік небагато... Чому я плачу? Плачуть і від щастя. Лише б дозволили мені цю роль зіграти...

Місто левів і кольорової бруківки

Чомусь на вузьких вуличках Львова простір і свобода відчуваються набагато сильніше ніж на широких проспектах Києва. Мабуть, у мене це відчуття виникає тому, що у Львові я можу дозволити собі не думати про всі ті проблеми і обов'язки, які трохи сковують мене в Києві. Київ для мене - дім. А у Львові я завжди в гостях. А ходити в гості зі своїми проблемами - нечемно. В гості беруть лише гарний настрій і світлі емоції.

Про Львів написано багато, це місто зачаровувало мільйони людей і удостоїлось безлічі епітетів і метафор, воно у кожного викликає свої асоціації. І коли приїжджаєш до Львова вдруге, втретє, вдесяте, все одно щоразу є щось, що тебе вражає по-новому. Але перші враження не забуваються ніколи. Так як Київ мене 22 роки назад вразив своїм дивовижним фонтаном (якого вже немає, на жаль...) і візками з "Ескімо", які до того я бачила лише на екрані чорно-білого телевізора, так Львів дивував мене величазною люстрою на центральному автовокзалі міста, яка нагадувала гроно білого винограду, і кольоровою бруківкою-вишиванкою. В Києві такої бруківки немає. Колись у моєму рідному містечку центральна вулиця була вимощена такими гладенькими камінцями, які потім хтось додумався залити смолою. На щастя, у Львові цього не зробили, і щоразу, коли я приїжджаю у Львів, я можу прогулятись по цій кольоровій бруківці знову.

Всі знають, що у Львові дуже багато левів. А ще там багато книгарень, аптек, перукарень і дуже затишних кав'ярень. До Львова варто їхати хоча б заради того, щоб відчути смак львівської кави. Необов'язково ходити по музеях (яких там море), досить побродити старими вуличками, посидіти у сквері - і ви обов'язково полюбите це місто і захочете обов'язково туди повернутись ще раз.