5 Липня, 2009 р.
Мене так ще ніколи не проводжали. Мене взагалі жодного разу ніхто не проводжав у аеропорт. Не те щоб я дуже часто літала, але все ж… Зазвичай ти просто проходиш реєстрацію, сідаєш у літак, якщо маєш можливість, кидаєш через вікно погляд на аеропорт і – вирушаєш у небо. Та якби хтось зі знайомих і хотів мене провести – це тільки до терміналу, до першого паспортного контролю. А далі – ти один серед чужих тобі людей.
А тут раптом – незнайомий хлопець привітно усміхається, дивлячись на тебе крізь вікно літака, і махає на прощання рукою. Мені аж незручно стало, бо я, мабуть, якось ненароком задивилась на тих чоловіків, що вивантажували речі в багажне відділення, і наші погляди зустрілись. І це ж треба було попросити собі місце біля вікна… Я усміхнулась у відповідь і відвела погляд, і ті двоє за вікном пішли кудись, напевно вивантажувати чергову порцію багажу. І якось воно стало сумно, що він уже пішов, а літак ще не злітає. В голові знову вирувало сотні різних думок, але мимоволі я знову обернулась до вікна, а там… І чому він знову прийшов? Ми отак мовчки дивились один на одного, він знову усміхався, до нього ще підійшов його товариш і я знову відвела очі.
Літак почав розвертатись, щоб виїхати на злітну смугу, і я знала, що зараз ніхто вже не може стояти під крилом літака – правила безпеки. Мені не хотілось відлітати. Я була в чужому місті. Власне й не в місті, бо я лише пройшлась через коридори і термінали аеропорту Франкфурта. Я нікого там не знала. Я просто хотіла швидше потрапити додому. І раптом дуже сильно захотіла лишитись хоча б на трошки ще… Я ніколи не знатиму його імені, я не знатиму, хто він і звідки. Швидше за все, не німець, бо німці не мають такої смуглої шкіри і такого темного волосся))) Але Франкфурт завжди мені асоціюватиметься саме з ним.
Мої думки далі снувалися безсистемно і заплутано в моїй голові, я ловила себе на тому, що мої бажання стають надзвичайно суперечливими, тягнуть мене в різні боки як Лебідь, Рак і Щука тягнули воза. Я плуталась сама у своїх мріях…
Як швидко пролетіли ті чотири дні. Поїздка в Німеччину була недовгою, але вражень лишилось багато. І я сиділа й складала ті враження у своїй голові як різнокольорові пазли. І от від мене віддалялась ще одна картинка з того пазлу – я глянула ще раз крізь вікно на Франкфуртський аеропорт весь в яскравих вогнях, з сотнями людей, що метушилися в його терміналах і… Я просто не вірила своїм очам! Там, звідки від’їхав наш літак, я знову побачила його. Він стояв один на злітному майданчику і махав мені на прощання рукою. Я теж помахала йому у відповідь, і спіймала на собі здивований погляд дівчини у сусідньому кріслі. І ледве не розсміялась. Бо це таки виглядало дивно. Кому можна махати на злітній смузі??? Так не проводжали більше нікого. Це, можливо, не повториться більше ніколи. Бо навряд чи я стану високоповажною особою типу президента, яких проводжають до трапу. Але це, мабуть, була найяскравіша деталь з усього чотириденного пазлу-поїздки в Німеччину…
Немає коментарів:
Дописати коментар