Про теорію відносності, хибні стереотипи і заморську семантику...

Коли хтось у розмові зачіпає тему теорії відносності, в моїй уяві завжди виринає одна і та ж картинка:  як мій вчитель фізики захоплено розповідає про різні системи відліку часу, ілюструючи це все на дошці "високохудожніми" плоско-тривимірними системами координат і наводячи нові й нові приклади, щоб донести до нашого розуміння теорію Ейнштейна. Але при цьому він навіть не здогадується, що найкращою демонстрацією теорії відносності в дії виступає він сам. Бо поки він натхненно витанцьовує перед своїми учнями, в його рухомій системі час летить ой як непомітно швидко (настільки непомітно, що доводиться затримувати нас на перерві). Тоді як у моїй системі координат, намертво закріпленій розкладом уроків до цієї парти саме у цьому кабінеті, інколи починає здаватись, що час іде у зворотньому напрямку і ніяк не хоче наближатись до завершення лекції...

Насправді ж, час ішов собі як звичайно, так як він завжди йде. І хоч наше суб’єктивне сприйняття темпу розвитку подій певним чином залежить від нашої поведінки в конкретний момент, за певних обставин усі теорії раптом ідуть коту під хвіст, коли якийсь Ейнштейн-самоучка “делікатно” нагадує вам про те, що як би ви не уникали годинників звичайних і як би не запевняли себе і всіх навколо, що час – це величина відносна, матінка-природа виявилась надзвичайно щедрою до певної частини людства і на додачу до всіх пісочних, механічних, електронних, кварцових, чи ще хтозна яких точних годинників, подарувала нам годинники біологічні. І час, відміряний ними, – величина абсолютна, маніпуляціям різних теорій непідвладна і спливає невпинно... І не те щоб я ніколи над цим не задумувалась, просто ті методи розв’язання проблеми швидкоплинності біологічного часу, які спадають на думку, чомусь не видаються мені найкращим варіантом. Хоча багато хто це вважає цілком прийнятним. От вам і ще один аспект відносності... Вона скрізь і в усьому, і нові її прояви щоразу вражають.

Донедавна я була переконана, що ввічливий таксист ні за що не запалить цигарку в салоні автомобіля, не запитавши згоди на це пасажира. І коли у Бейруті водій таксі замість того, щоб запитати, чи можна палити взагалі, простягнув мені пачку цигарок і запропонував запалити першою – я сприйняла це якось... не сприйняла я цього взагалі, коротше кажучи. І перша думка була: “За кого він мене має???” Та коли такий же жест наступного дня зробив інший таксист, а потім іще один – до мене дійшло, що це просто такий своєрідний вияв поваги. Біда тільки в тому, що від усвідомлення цього факту вдихати цигарковий дим приємніше не стало. Точно так як і від усвідомлення швидкоплинності часу я не кинулась раптом надолужувати втрачене і спішити жити, щоб встигнути те, що всі нормальні люди встигають зробити за життя...

Думаю, ключове слово останньої фрази – нормальні:) Існує певний набір стереотипів, за яким діагностують нормальність. В основному все обертається навколо трійці “одруження-діти-кар’єра”, причому зовсім не обов’язково в такому порядку)). І якщо до певного віку в цій схемі залишається хоча б одна прогалина – о, горе вам! І всім сусідам і знайомим горе, бо кому як не їм за вас хвилюватися і нарікати на вашу долю))) Такі стереотипи – інструмент все тіє ї ж теорії відносності, набір критеріїв, який змушує кожну людину почувати себе в кращому чи гіршому становищі відносно інших. Перепрошую – виконання чи невиконання цих критеріїв являється мірою вашої успішності лише в очах інших людей. Бо елементарна наявність штампу в паспорті, дітей за вашим обіднім столом і джерела щомісячних прибутків дивним чином не являється гарантією того, що така людина – це людина щаслива, тобто, Homo faustus... Це майже як те, що я завжди вважала, ніби Празький торт так називається тому, що його придумали в Празі. Але для того, щоб зруйнувати цей стереотип, було достатньо двогодинного перельоту і ще кількох годин вештання центральними вулицями Праги від кав’ярні до кав’ярні по снігу і морозу :) Як виявилось, назва ні до чого не зобов’язує. І які б ярлики не вішало на людину оточення – це не зобов’язує її почуватись нещасною. І, зрештою, щастя кожен розуміє по-своєму. Кожна людина в поняття “щастя” вкладає свій зміст. І тому на питання про щастя відповідати складно. Чи я б сказала,  у більшості випадків – марно. Навіть якщо двоє людей розмовляють однією мовою, не факт, що вони розмовляють про одне і те ж щастя. І визначити, хто з них двох щасливіший, було б непросто.

Але попри те, деякі служби умудрились навіть порівняти щастя цілих націй. Я до таких досліджень ставлюсь досить скептично (як і до будь-якої статистики), але той факт, що українців поставили на 73-є місце, якось не дуже потішив. Насправді ж ті дослідники просто не посоромились щастям назвати те, що ми, українці, називаємо добробутом. А від щоденного добробуту до щастя, в моєму розумінні, – далеко і не видно. Вочевидь, в деяких мовах такої суттєвої різниці в значеннях немає. Мабуть, там щастя сприймається як щось банальне і буденне. А для українців – це щось трансцендентне і омріяно-невловиме. І скільки б філологи не писали дисертацій на тему семантики, вони, мабуть, ніколи не зможуть пояснити, чому між різними мовами існує така прірва в розумінні деяких понять, і тим більше не зможуть знайти способів, як ту прірву подолати. От я: вчила, вчила англійську мову, а потрапила до Англії – і зробила для себе відкриття. Ви, скажімо, на запитання про те, чи можна купити квиток на поїзд, багато разів чули від співробітника залізничних кас відповідь: “Звичайно, любов моя!” ? А офіціанти в наших ресторанах часто запитують відвідувачок: “Моя люба, вам каву з корицею чи без?”? Може я в Києві не в тих касах квитки купую? Чи офіціанти мені якісь нечемні траплялись? У нас же не “розкидаються” любов’ю наліво і направо – не заведено у нас так. В українській мові достатньо інших слів для того, щоб бути ввічливими і привітними. Для більшості людей любов належить до того ж вищого рангу понять, що і щастя (класичний приклад про любов до смаженої картоплі я до уваги не беру – я тут про людські емоції, а не гастрономічні вподобання).

Не знаю, чи проводились якісь дослідження у цьому напрямку, але я майже впевнена, що говорячи про свої емоції, слово “люблю” середньостатистичний українець вживає не так уже й часто. Від невпевненості і страху обманути когось і себе заодно, ми навмисно уникаємо цього слова, використовуючи десятки інших, які за своєю семантикою можуть не мати нічого спільного із закоханістю. І щедро доповнюючи ці слова вчинками, жестами, поглядами, чи зрештою – мовчанням, ми маємо на увазі одне і те ж – щиру любов. А мешканці Туманного Альбіону говорять про любов скрізь і всім, маючи при цьому на увазі... та нічого вони не мають на увазі! Це у них таке своєрідне вставне слово, яке переважно не несе ніякого смислового навантаження. Між іншим, у тому рейтингу щастя, де ми на 73-му місці, британці займають 17-те. Частково, мабуть, завдяки тому, що частіше говорять про любов))

Можливо, так було не завжди і, можливо, я занадто сильно узагальнила, але написана Шекспіром історія Ромео і Джульєтти тепер вже не видається настільки романтичною, а його сонети набувають значно прозаїчнішого змісту... Хоча, хіба зараз має значення, що мав на увазі Шекспір сотні років тому? Головне – як це сприймаємо зараз ми. Усе відносно...

Whenever I say your name...

Як пишуть в передмовах до деяких романів – “Усі дійові особи даної історії є вигаданими героями і будь-яку схожість з реальними подіями просимо вважати випадковою...”, чи щось на зразок цього. Власне, всі претензії не до мене, а до автора оригінального тексту – людини на ім’я Гордон Метью Томас Самнер (до Стінга, одним словом). Почути  саму пісню і прочитати текст в англійському варіанті можна тут: http://www.youtube.com/watch?v=DNZQkhNpFFc .

Звичайно ж, переклад я робила не дослівний, і зміст пісні трохи піддався моєму креативізму (це дійсно таке слово, а не “кретинізм” з двома помилками ))). І я щиро сподіваюсь, що професійні літератори і знавці ямба-хорея-дактиля і іншої напасті (чи то анапеста...) до мого блога не доберуться, бо віршований розмір тут як-мені-хотілося-і-як-виходило :))

***

Щоразу, як згадую твоє ім’я,

чи знову обличчя твоє уявляю,

коли найсолодше вино на вустах –

я наче присутність твою відчуваю…

І наче ніщо вже не валиться з рук,

і ніби ніколи й не було розлук!

Та душу знов сумніви враз обступають,

що шансів на щастя в нас разом немає…

І навіть коли мене сон обіймає,

чи знову безсоння ночами доймає,

коли навертаються сльози від болю

і знову емоції рвуться на волю,

коли у молитві до неба звертаюсь,

коли в своїх рішеннях я сумніваюсь,

твоє промовляю ім’я…

І хай навіть небо густі вкрили хмари,

і в світі усе шкереберть знов летить –

я знаю, що це все це мине незабаром,

я знаю – все зміниться саме в ту мить...

Коли я твоє вимовляю ім’я,

коли це мені заміняє молитву,

я більшого щастя не можу просити,

і радість словами цю не пояснити.

В хвилину, коли мене сон обіймає,

коли від безсоння я спокій втрачаю,

коли ледве стримую сльози образи

і хочу забути про все і відразу,

коли на колінах молю й заклинаю,

коли в те, що вірила, віру втрачаю –

я вголос твоє промовляю ім’я,

бо це вже єдина молитва моя...

Коли скрізь безвихідь і розчарування,

і сльози вже марні, й безглузді зізнання,

коли все дратує і сенсу не має,

коли я від страху на мить завмираю,

коли сонце знову густі вкрили хмари

і світ весь в пітьмі – всюди війни і чвари,

я знову на щастя втрачаю надію,

що ми будем разом – вже навіть не мрію…

Коли проти мене і дощ цей, і вітер,

і сонце не сміє світити і гріти,

коли що не день – біль розлуки і втрати,

яких я б хотіла забути й не знати,

коли я у розпачі знов на колінах,

коли я не знаю, у чому причина –

твоє промовляю ім’я...

Коли я одна і навколо лиш морок,

Коли я вразлива й самотність – мій ворог,

Коли на межі між життям і між смертю,

Коли я не плачу лише через впертість...

Я знову твоє промовляю ім’я,

і риси знайомі в уяві зринають –

такою є моя молитва...

Коли найсолодше вино на вустах,

я наче присутність твою відчуваю…

І навіть коли мене сон обіймає,

чи знову безсоння ночами доймає,

коли навертаються сльози від болю,

чи знову емоції рвуться на волю,

коли на колінах молю й заклинаю,

коли в те, що вірила, віру втрачаю,

я тихо твоє промовляю я ім’я –

тепер це єдина молитва моя...

І байдуже, скільки ще часу мине,

Я впевнено можу сказати одне:

Ми будемо вдвох – ти і я.

Той день обернеться на вічність для нас –

я вірю і знаю... і лиш раз у раз

твоє промовляю ім’я...

Змішались в купу люди і... меблі...

Те, що я тут напишу цього разу, може комусь не сподобатись, хтось може з цим абсолютно не погодитись, хтось може за це на мене розсердитись – як собі хочете... Там має бути  хрестик або невеличка червона кнопка у верхньому куті вашого браузера (лівому чи правому – залежить від того, яким із технологічних досягнень людства ви користуєтесь і наскільки добре ви відрізняєте лівий бік від правого :)), так от поки не пізно – натискаєте на ту кнопку і спокійно відпочиваєте від мого “блогерства” :)

Якось одна з моїх знайомих дуже здивувалась і довго сміялась, коли почула, як я порівнюю людей із меблями. І я так і не знаю, що саме її розсмішило і здивувало – можливо, мої метафори, а можливо, той факт, що я ставлюсь до меблів зовсім не так як вона (те, що до людей ми ставимось по-різному, вже з’ясувалось давно). Я не мала на меті когось образити чи принизити, та й зрештою, меблі – річ у побуті корисна і навіть необхідна, тому для деяких людей порівняння зі, скажімо, диваном могло б значно підняти їхній авторитет в плані корисності для суспільства. Але я трохи не про те... Того разу я сказала, що деякі люди в нашому оточенні – наче меблі. Створюють приємний інтер’єр, виконують мовчки якісь свої певні обов’язки, роблять наше життя комфортним, а ми на них не звертаємо уваги. Ми просто користуємось меблями, бо всі так роблять, а спитай мене, з чого зроблена в моїй кімнаті шафа – я й кольору можу не пригадати, не кажучи вже про те, з якого саме вона матеріалу. І так триває до того моменту, поки одного ранку ти не тріснешся лобом об тобою ж відкриті двері тієї злощасної шафи. І тоді від болю проясняється щось в голові і ти раптом усвідомлюєш: ШАФА... Причому, як правило, з якісного матеріалу, гарного дизайну, ще й пасує до решти інтер’єру... Просто, ті меблі, якість яких не дуже, до того моменту вже зазвичай виходять з ужитку. Ми їх, можливо, купуємо частіше (бо дешевше), помічаємо поруч із собою швидше (бо ламаються оперативно), але і запросто позбавляємось від них. Термін придатності у них короткий. А тут раптом – така ШАФА...

І от мені вистачило клепки сказати, що деякі люди – це ніби меблі, яких ми не помічаємо... Ще раз нагадую – червона кнопка вгорі нікуди не зникла. Не хочете бути шафою – не соромтеся і тисніть на хрестик))

Але замість того можете спробувати пригадати людей, які вас оточують щодня. Що ви про них знаєте? Невже вони всі – просто випадкові “елементи інтер’єру”? Чому ви опинилися з ними поруч? І чи багато з тих людей знають щось про вас?

Нам інколи здається, що ті люди, те оточення, яке ми маємо зараз, – це ніби кімната у готелі чи винайнята квартира. Тимчасові і несуттєві. Нам хочеться чогось свого власного і обов’язково особливого. І замість того, щоб насолоджуватись якістю і комфортом, який є тут і зараз, ми в уяві малюємо собі портрет-дизайн тих особливих-недоступних меблів-людей.
І часто помиляємось, коли мимохіть помітивши щось нове (чи когось нового) прагнемо це отримати, бо такого ще ні в кого не було, а оскільки це щось особливе, то воно стає таким до смертельної необхідності бажаним...

Ми дуже часто визначаємо “особливість” неправильно. Для речей, зазвичай, критеріями стають ціна і країна виробника. Ну а для людей, відповідно - заможність і країна походження.
Це інколи скидається на загальнонаціональну патологічну потребу ганятись за імпортом)) Спілкування з іноземцями нам усім додає якогось особливого іміджу, шарму, чи як там ще це можна назвати... Принаймні багато людей сприймають це саме так. Бо знову ж таки – це незвично, це трохи “не так як усі”, комусь це може здаватись гарною перспективою. А потім це стає просто модно. А потім у багатьох людей складається враження, що, взагалі всі дівчата тільки того й прагнуть, щоб вискочити заміж за іноземця... Насправді, тут і прагнути дуже не треба: як на біду десь постійно беруться ті іноземці - такі підступно-невідступні і наполегливі без міри)) І чомусь на думку віразу спадає анекдот одного викладача філософії про те, як охарактеризувати чоловіка-зануду :) І от, ще не усвідомлюючи того, яке “особливе щастя” тобі звалилось на голову, ти вже чуєш радісно-заздрісні коментарі подруг і знайомих про те, як це і “круто”, і “ух-ти”, і “пощастило”. І ніхто з них вже не згадує про те, що не так давно ти цілком серйозно просила дати тобі добрячого штурхана при перших же твоїх намаганнях втнути щось ідіотське. Які там штурхани? Навіть коли в момент якогось просвітління ти думаєш: “Я ж ніколи такого не хотіла... може кинути ту ідіотську затію, поки не пізно?”, обов’язково знайдеться хтось такий розсудливий, хто скаже: “А що ти втрачаєш? І хіба у тебе є зараз інші варіанти?” Всі спостерігатимуть осторонь, чекаючи поки ти зрештою таки наступиш на свої власні граблі і отямишся. І якщо пощастить – досить швидко усвідомиш, що краще було б зовсім без варіантів, ніж з таким “джек-потом.” А як варіант – довго бродитимеш наче в тумані, не помічаючи нічого і нікого навколо.
Поки одного разу не наштовхнешся на оту саму ШАФУ...

Читати чи не читати - ось питання...

-->

Оказывается, так много фильмов снято про меня.
И пьесы Шекспира… они мне всегда нравились, но
казалось, что Шекспир что-то как-то переборщил,
как-то он чересчур сильно… А тут читаешь снова,
и думаешь: “Что-то Шекспир даже не дописал. Можно
было посильнее. И надо было ему у меня кое-что
спросить. Я бы ему рассказал, как оно бывает…”

© Евгений Гришковец, «Планета»

  -->

Я не пам’ятаю першу прочитану в своєму житті книжку. Як і не пам’ятаю від неї вражень. Може то була саме та історія про гусака з індиком, яку у моєму виконанні записали на касету, і ще не так давно ту касету можна було знайти вдома і почути, як я розсміялась посеред казки і ледве змогла дочитати її до кінця. Хоча зараз та казка зовсім і не видається мені смішною. Повчальна така й серйозна притча... Казку змінили? Точно ні. Змінилась я. І кожна книжка, прочитана мною тоді, в дитинстві, зараз сприймається вже зовсім не так.

Було б цікаво зараз глянути на записи у своїй дитячій бібліотечній картці і згадати, що я читала. І який був критерій вибору? Точно не кількість малюнків: те, що якість малюнків далеко не завжди відповідає якості змісту, я вловила досить швидко. Але вибір треба було робити. З-поміж сотень книжок вибрати ту одну, яку тобі грізна тьотя-бібліотекар впише до картки і дозволить взяти додому. А чого одну – бо тьотя-бібліотекар не допускає думки, що дитина в 6 років може осилити більше. Тільки то пусте, бо до бібліотеки не забороняють ходити двічі на день )) Тільки от вибір... Спочатку можна переглянути книжки з найпошарпанішими палітурками – їх точно багато хто вибирав, мабуть, було за що. Це зараз я розумію, що такий критерій не найкращий. Причому це стосується не тільки книжок, а і людей також... Крок номер два – перебрати книжки, які тільки сьогодні повернули, і які вищезгадана тьотя-бібліотекар ще не встигла розставити на полиці. Шанси знайти щось цікаве є, але не дуже великі, бо не я одна така хитра... Крок номер три – наважитись попросити все ту ж славнозвісну “хазяйку мідної гори” дістати хоч кільки книжок з верхніх полиць – а ну ж раптом мені пощастить і той, хто міг шукати те, що і я, був такого ж як і я зросту, але мав менше нахабності :)

Як я обираю книжки зараз? Останній варіант все ще інколи актуальний – високі стелажі з книгарень нікуди не поділись:) Але пошук нових історій з новими героями тепер не пріоритет. Це в дитинстві більшості дівчат цікаво “приміряти” до себе ролі все нових і нових принцес і порівнювати між собою лицарів і принців, обираючи найкращого. В цьому немає нічого поганого, але з часом все одно розумієш, що принцесою бути – не таке вже й велике щастя, титуловані принци – розкіш недоступна (і я б сказала - непотрібна), а щоб погодитись на кришталеве взуття – треба бути ідіоткою. І останній висновок явно не на користь Попелюшки...

Я тепер шукаю в книжках те, що мені близьке й знайоме. Дуже рідко я заходжу в книгарню з метою купити щось конкретне. Не люблю читати анотації до книг чи чужі відгуки. Титул “Бестселлер” діє на мене досить відштовхуюче – ніколи не купую речі лише тому, що це модно. Я просто беру з полиці книжку навмання, розгортаю на будь-якій сторінці, читаю кілька речень і запитую сама себе: “Які у мене з цим асоціації?” Бо з якогось часу книжки перестали існувати окремо від подій у моєму житті. Все, про що я читаю, якось вплітається в павутину днів, місяців і років, це все так чи інакше стосується мене. Інколи це безпосереднє знайомство з авторами чи героями книг, інколи – безпосереднє знайомство з місцем, де розгортаються події, а у переважній більшості випадків – це безпосереднє знайомство з емоційним станом, який я описувати сама не бралась, бо не знала як, а от у якогось письменника це вийшло дуже близько до істини... Я шукаю в книжках відповіді на ті питання, на які поки що ніхто мені не відповів. А також на ті питання, які я поки що не поставила. Чому не поставила? Як знайду книжку з відповіддю на це питання – відразу порекомендую. Бо у мене є кілька варіантів відповіді і я не знаю, якому віддати перевагу))

Одна з причин – сама не люблю недоречних запитань. Ні, не “незручних”, бо “незручними” вони можуть залишатись завжди, але за певних обставин вони сприймаються нормально і відповідь дати не так уже й складно. А недоречність – це та маленька деталь, яку інколи складно передбачити і дуже часто легко допустити. І цим усе зіпсувати. Недоречні запитання у більшості випадків залишаються без відповіді і без шансу на повторне виникнення. І от поки я намагаюсь визначити ступінь доречності моїх питань, доводиться миритись із незнанням... Деякі питання у моєму розумінні просто належать до категорії “табу”. Змалку виробився своєрідний умовний рефлекс: певних тем люди уникають, і зайві питання задавати марно. Знаю по собі: якщо я не хочу про щось говорити, то знайду десять причин уникнути розмови, а коли захочу – сама дам той один необхідний для неї привід.

Це може видатись марною справою – шукати відповіді, не задавши запитання, але... Якщо я в книжках впізнаю свої емоції і почуття, чому не можна припустити, що інші люди відчувають те ж саме? Інші ж теж можуть впізнавати у книжкових героях себе... І мій критерій вибору книжок точно не унікальний – не я одна приміряю книжки до свого досвіду. Думаю, Евріпід не образиться, якщо я його трошки перефразую: “Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, хто ти...” А якщо ще додати “яку ти музику слухаєш і які ти фільми дивишся” – то можна дізнатись досить багато... Це, звичайно, не допоможе скласти точний психологічний образ людини і відтворити всю історію її життя. І скільки книжок я б не прочитала – одну чи вісім – мої непоставлені питання нікуди не щезнуть. Вони дочекаються того моменту, коли я вважатиму їх доречними. Або дочекаються того єдиного приводу для розмови, коли мені може і не доведеться задавати зайвих запитань...

"Дай мені знак, слів не кажи..." (с) Славко Вакарчук

Колись давно люди не вміли писати. Не було у них ні паперу ні ручок, ні, тим більше, комп’ютерів. Хотіла б я подивитись на ту людину, яка першою відчула необхідність намалювати на землі чи на стіні у печері якісь символи... Те, що ми тепер називаємо “літери” і “слова”. Цікаво, то був чоловік чи жінка? Історики можуть спекулювати зараз, пояснюючи першопричини виникнення писемності якоюсь банальною необхідністю рахувати вбитих мамонтів чи описувати наскільки героїчно вони були вбиті. А може то просто була людина, яка не вміла говорити? Чи може вміла, але не мала з ким говорити... Чи може говорила, але відчувала, що марно... Може, писемність виникла у надії на те, що слова-картинки люди розумітимуть краще ніж слова-звуки?

Хтось хотів, щоб його зрозуміли. Настільки сильно хотів, що не полінувався придумати свою систему символів і навчити їй інших. Це ж точно був хтось “білою вороною” в племені і замість того, щоб з гострим списом бігати на полюванні, шкрябав ним по стінах печери, чим напевно добряче дратував своїх родичів. Це я зараз можу писати тут усілякі нісенітниці і нікому від цього не зле, бо нікому не треба ділитись зі мною чесно впольованою дичиною. Але чого, питається, Я тут оці нісенітниці “шкрябаю”?.. 
Мотиви, власне, ті ж самі...

Ніби і говорити вмію. Навіть кількома мовами. Але мовчати вмію краще. Мабуть, тому, що дуже добре усвідомлюю, що можу наговорити дурниць. Коли щось просто скажеш – виправити вже нічого не можна. А написане на папері можна закреслити, порвати, спалити... для написаного в електронному варіанті взагалі є прекрасний варіант “delete” – мила ілюзія того, що все і завжди можна відкоригувати :)

Це одна причина. А інша (та що справжня) – це страх перед миттєвою негативною реакцією. Я завжди любила писати листи саме тому, що ніхто не може перебити на півслові, збити з думки, повернути розмову в зовсім інше русло і так і не дати сказати найголовнішого. Можливість написати – це своєрідна фора, яку надаєш сам собі. І коли пишеш – голос не тремтить. І немає спокуси відвести погляд. Тобто, немає необхідності це робити. Бо немає очей навпроти... Хоча, в цьому й найбільший недолік листів. Тому я люблю їх писати, але не всім. 

Говорити я теж люблю. Але не завжди і не з усіма. Факт залишається фактом: якщо хочете отримати від мене нормальну чітко сформульовану відповідь – заставте написати. Бо читати думки уміють не всі. Деякі люди вміють, але навіть цього не усвідомлюють. Задають запитання і моментально дають на нього відповідь, озвучуючи мої думки вголос. А потім ще додають: “Мені тебе ніколи не зрозуміти...” і я, радо скориставшись з нагоди, починаю прикидатись ніби і справді всі запропоновані тільки що варіанти відповідей навіть і близько не мають зі мною нічого спільного. Хоча так буває дуже рідко, бо переважно я, перебуваючи в шоці від того, що в моїх думках копирсаються як у власних, просто втрачаю здатність і, що найголовніше – бажання брехати. Бо я розумію, що це не має сенсу. Тебе ж все одно бачать наскрізь... От тоді і зникає різниця між “говорити” і “писати”. Бо з’являється надія на те, що сказані тобою слова розуміють не гірше карлючок на папері. І діалог, в якому на твоїх двадцять розгорнутих реплік припадає три-чотири репліки на зразок “Ну...”, “Так...”, “Хммм...” чомусь сприймається повноцінною розмовою. Нехай навіть залишається усвідомлення того, що впевненості у стовідсотковому розумінні не буде ніколи. Це всього-навсього залишає теми для дискусій – хіба від цього комусь має бути погано? 

Покальчук писав, що “Пізнати іншу людину — це насамперед навчитися бачити її без маски”. Хоча навіть без “маски” іншу людину до кінця зрозуміти неможливо. Її можна такою прийняти і сподіватись, що як тільки та людина сама для себе щось зрозуміє і пояснить – вона захоче поділитись і з вами, якщо тільки ви дійсно хочете бачити її без маски, хочете розуміти її вчинки, її слова і її мовчання, якщо вам не байдуже чому та людина мовчить, і тим більше - якщо це та людина, заради якої ви готові на все :)

Нове старе хобі

Вперше я це зробила два роки назад швидше з необхідності, якщо це можна так назвати, ніж за власним бажанням. Тобто, бажання було, але воно не було бажанням перекладати вірші на англійську мову, а бажанням, щоб мене зрозуміли. А українську мову, на жаль, розуміє не так і багато людей у світі... Зараз я більше схиляюсь до думки, що то був такий стимул спробувати щось нове, а не необхідність щось комусь сказати чи пояснити.
Давно не писала віршів... Як казала одна американська співачка, що сама пише тексти своїх пісень: "Я ні на що не здатна, коли почуваюсь добре..." Так отож. Найкраще пишеться саме тоді, коли на душі паскудно. За останніх півроку я лише одного разу нашкрябала щось схоже на вірш, але, мабуть, нікому ніколи не покажу, бо там усе якось надто райдужно і позитивно - так як буває лише у казках. Тобто, так як не буває в житті))
Так що пишу мало, але читаю багато. І мені подобається те, що я читаю. Чи то я просто читаю лише те, що мені подобається?.. Менше з тим. Інколи у мене просто виникає бажання переписати те, що я прочитала, іншою мовою. Навіщо? Не знаю. Може, щоб краще запам'ятати, якось зафіксувати в пам'яті прочитане. А може і ще хтось прочитає. І взагалі - хобі не обов'язково пояснювати. То чого я тут розпинаюся?.. Просто сьогодні на мене знову найшло бажання щось написати))

Marina Yesenina

* * *

Miss you much... Painful tenderness squeezes my heart...
And I feel every droplet of pain worming into my veins...
I'm still holding the shivers of our must-go-far-aways...
As I'm trying to patch our sandy love castle in vain...

Miss you much... Silence heavily drifted my soul...
Icy sadness again closes up in my dreams about you...
Love just quietly weeps... and the sad white rose leafs are its tears...
On my lips that got still but don't dare to be praying for you...

Miss you much... Need to sigh... and sob out my pain...
And the world's breaking down into pieces of cold heartless glass...
No one's guilty... I know... It turned out the way it should be...
And it's just cruel winter that scratches my soul month by month...

Miss you much... And the candle has almost burned out...
"O, good Lord, don't forsake him and grant him good days by all means!
And safeguard from misfortune... and please, let his way be starlight..."
Miss you much... Wish I knew... if you ever remembered of me...

Марина Есенина

* * *

Мне тебя не хватает... Сжимается сердце от нежности...
Горькой капелькой боли вливается в вены тоска...
Собираю в ладони осколки разлук-неизбежностей...
Чтобы вновь залатать замок нашей любви из песка...

Мне тебя не хватает... Завьюжило душу молчанием...
Грусть кольцом ледяным замыкается в снах о тебе...
Тихо плачет любовь... белых роз лепестками печальными...
На застывших губах в нерассказанной Богу мольбе...

Мне тебя не хватает... Вздохнуть бы... и боль свою выплакать...
Рассыпается мир на холодный бездушный хрусталь...
И ничьей нет вины... понимаю... прости... просто вышло так...
И царапает душу мне снегом жестокий февраль...

Мне тебя не хватает... Сгорает свеча пред иконами...
Я молюсь небесам: "Бог! Пошли ему светлого дня!
Сбереги от невзгод... напои колокольными звонами..."
Мне тебя не хватает... А ты... вспоминаешь меня?...

Ніколи не можу пояснити цей стан. Раптом з-поміж сірих реалій щоденного буденного міста виринають яскраві спалахи-картинки, які перевертають мої емоції з ніг на голову і змішують в сумбур бажання плакати і сміятись... Така собі знахідка для психотерапевта: якби хтось запитав, що конкретно викликало у мене усмішку у той чи інший момент, зв’язної відповіді точно б не отримав.

За кілька годин прогулянки містом я сотню разів пошкодувала, що не мала з собою фотоапарата (закон Мерфі в дії), а кадри один за одним малювались в уяві і складались в уявний фотоальбом. Фотоальбом з присмаком м’яти, запахом кави по-ірландськи, і легкою джазовою музикою на фоні. Чомусь раптом напала слухова амнезія - кожну мелодію я чула і знала, але в перші хвилини не могла згадати, що це і звідки. А потім ніби приходила до тями, і виникало дуже сильне бажання запитати у піаніста в кав’ярні, чи він бува не підробляє хакером на півставки, бо його репертуар дуже вже схожий на мій плейліст, який можна побачити, лише знаючи пароль... А з-під вправних пальців одна за одною лунали мої улюблені пісні... Може у мене просто надто багато улюбленої музики, і тому так просто мені догодити? Чи може абсолютний слух музикантів дозволяє їм чути невимовлені вголос бажання? А може це у мене параноя і мені починає здаватися те, чого насправді немає...