Ніколи не можу пояснити цей стан. Раптом з-поміж сірих реалій щоденного буденного міста виринають яскраві спалахи-картинки, які перевертають мої емоції з ніг на голову і змішують в сумбур бажання плакати і сміятись... Така собі знахідка для психотерапевта: якби хтось запитав, що конкретно викликало у мене усмішку у той чи інший момент, зв’язної відповіді точно б не отримав.

За кілька годин прогулянки містом я сотню разів пошкодувала, що не мала з собою фотоапарата (закон Мерфі в дії), а кадри один за одним малювались в уяві і складались в уявний фотоальбом. Фотоальбом з присмаком м’яти, запахом кави по-ірландськи, і легкою джазовою музикою на фоні. Чомусь раптом напала слухова амнезія - кожну мелодію я чула і знала, але в перші хвилини не могла згадати, що це і звідки. А потім ніби приходила до тями, і виникало дуже сильне бажання запитати у піаніста в кав’ярні, чи він бува не підробляє хакером на півставки, бо його репертуар дуже вже схожий на мій плейліст, який можна побачити, лише знаючи пароль... А з-під вправних пальців одна за одною лунали мої улюблені пісні... Може у мене просто надто багато улюбленої музики, і тому так просто мені догодити? Чи може абсолютний слух музикантів дозволяє їм чути невимовлені вголос бажання? А може це у мене параноя і мені починає здаватися те, чого насправді немає...