"Дай мені знак, слів не кажи..." (с) Славко Вакарчук

Колись давно люди не вміли писати. Не було у них ні паперу ні ручок, ні, тим більше, комп’ютерів. Хотіла б я подивитись на ту людину, яка першою відчула необхідність намалювати на землі чи на стіні у печері якісь символи... Те, що ми тепер називаємо “літери” і “слова”. Цікаво, то був чоловік чи жінка? Історики можуть спекулювати зараз, пояснюючи першопричини виникнення писемності якоюсь банальною необхідністю рахувати вбитих мамонтів чи описувати наскільки героїчно вони були вбиті. А може то просто була людина, яка не вміла говорити? Чи може вміла, але не мала з ким говорити... Чи може говорила, але відчувала, що марно... Може, писемність виникла у надії на те, що слова-картинки люди розумітимуть краще ніж слова-звуки?

Хтось хотів, щоб його зрозуміли. Настільки сильно хотів, що не полінувався придумати свою систему символів і навчити їй інших. Це ж точно був хтось “білою вороною” в племені і замість того, щоб з гострим списом бігати на полюванні, шкрябав ним по стінах печери, чим напевно добряче дратував своїх родичів. Це я зараз можу писати тут усілякі нісенітниці і нікому від цього не зле, бо нікому не треба ділитись зі мною чесно впольованою дичиною. Але чого, питається, Я тут оці нісенітниці “шкрябаю”?.. 
Мотиви, власне, ті ж самі...

Ніби і говорити вмію. Навіть кількома мовами. Але мовчати вмію краще. Мабуть, тому, що дуже добре усвідомлюю, що можу наговорити дурниць. Коли щось просто скажеш – виправити вже нічого не можна. А написане на папері можна закреслити, порвати, спалити... для написаного в електронному варіанті взагалі є прекрасний варіант “delete” – мила ілюзія того, що все і завжди можна відкоригувати :)

Це одна причина. А інша (та що справжня) – це страх перед миттєвою негативною реакцією. Я завжди любила писати листи саме тому, що ніхто не може перебити на півслові, збити з думки, повернути розмову в зовсім інше русло і так і не дати сказати найголовнішого. Можливість написати – це своєрідна фора, яку надаєш сам собі. І коли пишеш – голос не тремтить. І немає спокуси відвести погляд. Тобто, немає необхідності це робити. Бо немає очей навпроти... Хоча, в цьому й найбільший недолік листів. Тому я люблю їх писати, але не всім. 

Говорити я теж люблю. Але не завжди і не з усіма. Факт залишається фактом: якщо хочете отримати від мене нормальну чітко сформульовану відповідь – заставте написати. Бо читати думки уміють не всі. Деякі люди вміють, але навіть цього не усвідомлюють. Задають запитання і моментально дають на нього відповідь, озвучуючи мої думки вголос. А потім ще додають: “Мені тебе ніколи не зрозуміти...” і я, радо скориставшись з нагоди, починаю прикидатись ніби і справді всі запропоновані тільки що варіанти відповідей навіть і близько не мають зі мною нічого спільного. Хоча так буває дуже рідко, бо переважно я, перебуваючи в шоці від того, що в моїх думках копирсаються як у власних, просто втрачаю здатність і, що найголовніше – бажання брехати. Бо я розумію, що це не має сенсу. Тебе ж все одно бачать наскрізь... От тоді і зникає різниця між “говорити” і “писати”. Бо з’являється надія на те, що сказані тобою слова розуміють не гірше карлючок на папері. І діалог, в якому на твоїх двадцять розгорнутих реплік припадає три-чотири репліки на зразок “Ну...”, “Так...”, “Хммм...” чомусь сприймається повноцінною розмовою. Нехай навіть залишається усвідомлення того, що впевненості у стовідсотковому розумінні не буде ніколи. Це всього-навсього залишає теми для дискусій – хіба від цього комусь має бути погано? 

Покальчук писав, що “Пізнати іншу людину — це насамперед навчитися бачити її без маски”. Хоча навіть без “маски” іншу людину до кінця зрозуміти неможливо. Її можна такою прийняти і сподіватись, що як тільки та людина сама для себе щось зрозуміє і пояснить – вона захоче поділитись і з вами, якщо тільки ви дійсно хочете бачити її без маски, хочете розуміти її вчинки, її слова і її мовчання, якщо вам не байдуже чому та людина мовчить, і тим більше - якщо це та людина, заради якої ви готові на все :)