Цікаво, чи мають коти уявлення про те, яка сторона ліва, а яка права? Я уявлення маю, але глибоке розуміння явно відсутнє)) Щоб вирахувати, чи та чорна кішка перебігла мені дорогу справа наліво, чи зліва направо, кількох секунд було мало. Хоча, яке це має значення? Я все одно для себе ще не визначила однозначно, як до цього ставитись. Це щось на кшталт: "Я зроблю вигляд, що мені все одно, і пройду там, де перебігла кішка, але про всяк випадок буду готова до якихось капостей" :)
Чомусь чорна кішка мені відразу асоціюється з білою вороною. Ознаки схожості явно неочевидні, але щось  у них спільне таки є. Можливо те, що на обох перелякано дивляться і намагаються обходити стороною... Ну і думки лізуть в голову, коли повертаєшся пізно ввечері додому, а тут ще й коти проходу не дають...
На того чоловіка я теж спочатку дивилась перелякано і хотіла обійти стороною, бо не зовсім розуміла, чого він навколішки стояв на землі. Але за мить я вже не могла зрозуміти, чого мені хотілось більше - усміхатись чи плакати. Стоячи на колінах той чоловік викладав на асфальті серце зі свічок. Десятки вогників за кілька хвилин мали сказати комусь десь там у вікні: "Я тебе люблю!" З мого боку було б, напевно, не дуже гарно стояти і дивитись, що буде далі, але я б хотіла побачити той вираз обличчя, на якому буде написано "Він божевільний..."))
Дні можуть здаватись сірими і одноманітними, нудними і виснажливими, порожніми і беззмістовними, переповненими чорними смугами і чорними котами. Але один такий божевільний посеред тротуару раптом усім своїм виглядом говорить тобі: "А ти хіба робиш щось для того, щоб твої дні були інакшими???"

Такі собі асоціації...

Білі паперові квіти, прикріплені до виламаної вишневої гілки, яка не встигла зацвісти, бо весна була якась пізня, кольорові повітряні кульки, які так класно надуваються за допомогою пилососа а потім так само класно проколюються найдовшими в’язальними спицями (і не лопають!!!) або труться газетою і чіпляються до стелі (і не падають!!!), маленькі червоні прапорці, які так обов’язково треба брати з собою на демонстрацію, і повне нерозуміння того, чому на нашому будинку не чіпляють великих червоних прапорів, таких як на багатьох інших будинках... Отакі у мене й досі є асоціації з днем 1 Травня. Спозаранку всі урочисто (примусово) йдуть на центральну вулицю, створюють там радісну атмосферу. Її, власне, створювали кольорові кульки і прапорці, а не ті “всі трудящі”, що або йшли чи їхали у колоні, уособлюючи всі можливі в смт напрямки “труда”, або створювали масовку на тротуарах, але в переважній більшості думали про можливість якомога швидше перенести це “святкування” десь на город, де ще не орано й не саджено... Ще досить холодно, щоб ходити босоніж, але вже досить тепло, щоб одягнути нове яскраво-жовте як кульбаба плаття, щоб тебе було видно здалеку, а потім як мінімум влізти тим платтям у свіжо пофарбований паркан і як максимум грепнутись десь на асфальт і побити до крові коліна, щоб не кортіло більше в коротких платтях ходити ;) Ну і правильно - в платті незручно лазити по дереву на хату, а звідти ж так багато всього можна побачити...

Закінчився ще один день першого травня. Тепер я навіть рада, що на нашому будинку не вішали тоді червоних прапорів. Червоніти в той день на подвір’ї могли лише тюльпани – різні і багато. За це я їх і люблю, навіть не зважаючи на те, що мені так ніколи і не вдалось побачити, як вони вранці розкриваються – то, мабуть, у мене тоді терпіння було замало довго над ними сидіти). Суті самого свята трудящих я так ніколи і не второпала – нікудишнє було в нашій сім’ї політичне виховання дітей, я досі дивуюсь, як мене прийняли в перший клас, коли я не знала, що наша країна – Радянський Союз, а наш вождь – Ленін, і кілька перших тижнів у школі ранкова політінформація (тепер такого щастя в школах немає) перетворювалась на суцільний жах і нерозуміння того, як це всі решта діти знають, хто такий Володя Ульянов, а мені про нього нічого не сказали! Я тоді ще й багато всього іншого не знала, але не знати імен родичів, яких забрали до Сибіру, було нормально, а от не знати вождя пролетаріату – ганьба... Але я не про те.
Для мене завжди 1 Травня– це просто перший день мого улюбленого місяця. Коли цвітуть мої улюблені квіти. Коли цвітуть каштани в моєму улюбленому місті. Коли цвіте бузок і по-особливому пахне після грози. І кожного року по-наївному віриться, що цей травень обов’язково буде ще особливішим за попередній...

... А тоді раптом клубок підкочується до горла і сльози в очах, але ти в останню мить згадуєш ідіотську смішну історію, яку можна розповісти, щоб був привід розсміятись до сліз... бо ти знаєш, що ці люди, що поруч з тобою, просто не повинні мати зіпосваний настрій через якісь твої мізерні проблеми. Або ти знаєш, що тим людям немає ніякого діла до того, що у тебе все валиться з рук, що ти не знаєш, за що взятись, бо не маєш стільки рук і маєш лише 24 години у добі, третину з яких ти спиш. Принаймні вони так думають. І вони би точно не зрозуміли, з якого дива нормальна доросла людина купує собі дитячі книжки про мумі-тролів... Насправді, хоча б заради того, щоб прочитати, що "То лише мерзотникам у житті не щастить...", а все, що з нами трапляється - то просто, щоб не було в житті нудно...

Тепер я знаю, чому мені не холодно тоді, коли інші мерзнуть...

"Самотність - це хронічна застуда душі. Самотнім людям, як було доведено дослідженнями, по-справжньому холодно. Багато людей іде до терапевта із застудою, а їм треба йти до психіатра, бо вони промерзли зсередини, і їх не можна зігріти ані ковдрою, ані алкоголем. Це своєрідний вірус, бо щойно вони когось знаходять, як одразу минають усі хвороби. Не можна лікувати тіло і нехтувати душею, і навпаки..."

(Януш Леон Вишневський, "Аритмія почуттів")

"На жаль, людина ніколи не живе КУДИ. Людина завжди живе ЗВІДКИ. Людина базується на тому, що є, а не на тому, що їй потрібно. Вона, як завжди, живе минулим, тобто реальністю, і цією реальністю закриває для себе майбутнє.
А насправді, ваше життя - прожите вами життя - це життя вже чужої вам людини. Ваше життя починається лише зараз. І так буде щомиті: минуле - це минуле, і тому - не ваше. Ваше - тільки майбутнє..."

Я вже не пам'ятаю, де я це вичитала, але натрапила на цей запис у одному зі своїх старих записників. Оце саме воно і є - "законсервоване" минуле... Ти наперед знаєш, що в консервованому вигляді ті овочі чи фрукти не смакуватимуть так як свіжі, і користі від них буде небагато, але складаєш на полиці у коморі спогади про сонячне (чи не дуже...) літо. Так і ті всі "записки божевільного" - ти читаєш, гортаєш сторінки-дні минулого життя... а навіщо? Щоб не забути? Що не забути? Чи кого не забути? Я і так пам'ятаю багато. Може, навіть більше ніж треба. Тому у мене віднедавна стало менше макулатури. І більше вільного простору в електронній поштовій скриньці. Виявляється, не так і складно натиснути кнопку "Видалити назавжди"...

Це було своєрідне "генеральне прибирання." Не знаю як хто, а я прибирання вважаю одним з видів психотерапії. Наступний рівень після цього - капітальний ремонт)) В квартирах та будинках після нього, як правило, з'являються нові меблі, техніка, чи просто більше вільного місця. А після капітального ремонту в голові - з'являється місце для нової реальності, обіцянка не захаращувати все непотрібними думками і надія на те, що іншого капітального ремонту не знадобиться...

Присмак львівської кави...

Там за вікном - сірий Львів... Похмуре місто крокує сотнями одноликих перехожих мокрою від талого снігу бруківкою. А тут - яскравий вогник свічки у келиху і смак львівської кави з ірландським віскі...  Кава, що забарвлює те сіре місто у сотні кольорів і кожному перехожому домальовує свій унікальний образ.
Єдине, що ніяк не вдається змінити у цій картині - це порожнє крісло навпроти... Кава наодинці ніколи не смакує так добре, як кава удвох. І це не залежить від того, скільки віскі додає офіціант у вашу каву. Нехай би він краще ділив одну порцію на двох...
А ти хіба любиш пити каву наодинці?

Я хочу весни...

5 грудня, 2010

З вулиць щезло все золото… Осінь, обдурена вітром,
то заплаче дощем, то загорнеться в сніжну шаль.

Її стало занадто багато навколо мене:
осінь там – за вікном, і у дзеркалі теж, на жаль…
На моєму балконі замерзли останні квіти –
вперті, зовсім як я: попри холод так довго цвіли…
Я ж дарма намагалась навчитись без спогадів жити:
Ми вже ж стали чужими. Та, власне, чужими й були…
То була не любов. Він просто продерся в душу,
щоб лишити автограф “Я був тут!” – мов рану ножем.
І хоч час все лікує, та факт залишається фактом:
старі шрами болять. Так і в серці лишився щем…
Шрами можна сховати, зі шрамами можна жити,
і до поглядів скоса теж потрохи звикаєш.
І той шрам у душі не смертельний, з ним можна любити.
Та нагадує він про себе, коли не чекаєш…